Лють заполонила Пилина, і він мовив, знаючи, що не має права казати цього, проте вже не в змозі зупинитися:
— Гарно все це розтлумачили мені, Якове Васильовичу. Про дурнів та пристосуванців, і я згоден з вами. А скажіть, от ви, депутат Верховної Ради, я бачив значок на вашому піджаку, і, либонь, засідаєте в Раді не один рік… То чому у нашій Раді всі рішення приймаються фактично одноголосно? Адже згодом з’ясовувалося, що деякі з ваших ухвал не були зовсім, як би це висловитися, беззастережними. І, гадаю, серед усіх депутатів було хоч кілька, хоч одинаки, які розуміли неспроможність тої іншої ухвали. Можливо, й ви самі, бо розуму вам не позичати… — мовив зухвало. — То чому не голосували проти? Хоч утрималися б…
Пилип гадав, що Петровський розгнівається чи образиться, та академік якось безпомічно розвів руки й подивився на Синицю винувато.
— Бийте, — сказав, і глибока зморшка залягла в нього на чолі, — виправдатися важко, бо маєте цілковиту рацію. Якщо хочете, відчуваю себе дитиною, якій мати справедливо накрутила вуха.
“Що я базікаю, — раптом злякався Синиця. — І хто дав мені право читати нотації самому Петровському?” Зиркнув на академіка ніяково й мовив вибачально:
— Здається, я наговорив дурниць. То прошу не звертати уваги…
Петровський відповів якось утомлено:
— Два боки однієї медалі… Моя депутатська позиція, яку ви так пристрасно й справедливо розкритикували, і ваш раптовий переляк. Адже визнайте, вас прорвало, висловили те, що думаєте, а висловивши, злякалися й відразу позадкували. Але чого лякатися? Не ті часи, й всі ми маємо вчитися гласності. На всіх рівнях, починаючи від найвищого.
Пилип вирішив, що одна справа — гласність там, нагорі, до якої закликають і для якої створюють умови, і зовсім інша — у низах та десь посередині, де ключові позиції займають старі кадри, у плоть і кров яких увійшли настанови та спосіб життя, котрі культивувалися десятиріччями. Для цих кадрів перебудова означає не тільки зовсім нову психологію буття, а й позбавлення власних позицій та привілеїв. Недавно він розмовляв з одним із секретарів райкому, і той розгублено сказав, що новий закон про підприємства позбавляє його впливу на виробничі справи. Він не наголосив прямо — влади, та цей висновок напрошувався сам. Бо секретар райкому звик до влади, дещо обмеженої і контрольованої, але в деяких аспектах повної; тепер же директор заводу, якого він міг будь-коли викликати на килим, стає незалежним. Більше того, якийсь нікчемний кооператор, що відкрив приватне кафе, не повинен погоджувати з ним свої плани й дії, звітувати за встановленою формою й благоговійно дивитися на вивіску “райком”.
А історія з Некричем? Можна тисячу разів волати про демократію та гласність, а от Гнідаш дав вказівку, й колесо закрутилося тільки в один бік. Коли проти тебе і комісія, і секретар партбюро, і вміло організована й скерована більшість, спробуй довести, що ти не верблюд. А якщо й почнеш доводити — змішають з багном, заклюють, переступлять і підуть далі.
— Кажете, вчитися гласності? — запитав Синиця, знову відчувши внутрішній супротив. — На всіх рівнях? А поясніть, чому нам знадобилося втручання найвищого партійного органу, щоб припинити розправу над північними річками? Наша Верховна Рада контролює діяльність не лише окремих міністерств, а й Ради Міністрів, проте я чомусь не чув, щоб ви спробували загнуздати зухвале Міністерство меліорації. Щоб хтось на сесії чи хоча б на комісії виступив з пропозицією припинити фінансування багатомільярдних проектів. Або вольові рішення щодо Дніпра! Тепер хапаємося за голову, а хто вирішував? Одна людина, розумієте — одна, сказала “так” — і всі замовкли. Я вже не кажу про Чорнобиль. Поставили атомну електростанцію в такому місці, що в разі небезпеки отруюється вода, яка живить мало не дві третини України. А осушення поліських боліт, проект каналу Дунай — Дніпро… Ви чули про так званий Обухівський промисловий комплекс? Це ж треба було додуматися — звести кілька потужних підприємств, в тому числі й хімічне, на кордоні київської лісової зони! Щоб отруїти унікальні ліси навколо тримільйонного міста…
— Я цей перелік можу продовжити, — сказав Петровський. — Проблеми Аралу, Байкалу… Байкал захистила громадськість, і мені соромно, що Верховна Рада фактично обійшла цю жагучу проблему.
— Референдум! — мало не вигукнув Синиця. — У нас влада належить народові, та коли востаннє опитували народ? Вважається, ця влада здійснюється через народні Ради, в тому числі й через Верховну, але подивимося правді у вічі: мало не всі рішення й закони готувалися чиновниками, а потім без обговорення або після так званого обговорення затверджувалися. А чому б не запитати весь український народ — чи варто прокладати канал з Дунаю до Дніпра? Чи будувати, скажімо, Чигиринську атомну? Знову у Дніпровому водному басейні та ще й в історичних місцях, дорогих серцю кожного? І чи подумав хтось, що залишиться від України з її насиченням атомними станціями навіть в разі звичайної війни?