— А що? Мені книгу написати хочеться, а часу нема. У відділі більше свободи.
— Блефуєш?
— Аніскілечки.
“Точно, зняли… — здогадався Федюня. — А я, дурень, з ним теревеню. Він же грунт готує: мовляв, пописати захотілося… Хіба не писав свої недолугі книжки в директорському кабінеті? Писав більше, ніж інші… Кажуть, талант, а подивитися б на твій талант без посади! Хто б тебе видавав, хто б носився з тобою, хто б писав захвалювальні рецензії? Слава богу, хоч Салій наважився сказати правду у вічі. Честь і хвала вам, Володимире Борисовичу, і всі, хто стогне зараз під директоровою п’ятою, всі упосліджені Некричем знімають перед вами капелюха…”
Некрич помітив миттєве збентеження на Майструковому обличчі, побачив, як випнулися в нього суглоби на пальцях, що стиснули чашку, мало не розчавивши її.
— А може, тобі, Федю, вчасно зректися мене? — запитав напівжартівливо, але дивився серйозно. — Щоб не псувати стосунки з новим керівництвом?..
“На такий примітивний гачок мене не спіймаєш, — вчасно подумав Майструк. — Витримка й ще раз витримка”.
— Здається, ми все ж друзі… — сказав, та не дуже впевнено.
Вирішив: добре, що ніхто з інститутських не чує їхньої розмови і не зможе донести Вовові, як він і зараз присягається Некричеві в дружбі. Салій ніколи б не простив йому цього.
— А може, ти, Федоре Гавриловичу, набивався мені в друзі тільки тому, що я був директором? — запитав Некрич. — І від мене залежали деякі твої блага?
— Я набивався тобі в друзі? — обурився Майструк. — Не набивався я, просто я твій справжній прихильник. А от інші… Багато хто лиже тобі зад, а через хвилину плюється. Тепер побачиш справжню ціну людей, сьогодні ж побачиш і сам розберешся.
— Бо настали часи перебудови й люди згадали про власну гідність?
Федюня мимоволі підважив на долоні чашку й вирішив, що міг би виплеснути Некричеві в обличчя залишки кави: адже сприйняв директорові слова на свій рахунок. Але втримався. Він поки що не вчинить так. І не тому, що боїться скандалу в публічному місці. Просто йому наплювати на Некричеву пиху й зверхність, чхати він хотів на шановного членкора, шкода тільки, не віднімуть у Некрича це звання, а треба було б…
— Чого ж ти хочеш, — відповів, — люди тепер все кажуть, чому ж і про власну гідність не подбати? Ти ж не бог, Михайловичу, тепер і тебе притискуватимуть, от уже Салій почав…
— Гадаєш: аби почати, а там воно й піде… Це було б чудово — цілком вільний, без упередження обмін думками.
— Брешеш ти все… — вирвалося в Майструка. — Яке начальство прагне критики?
— Ну, ти навряд чи критикуватимеш… Хіба якщо мене знімуть.
Майструк сіпнувся, і Некрич збагнув, що влучив у яблучко. “Усе ж Федюня вже відрікся від мене, — подумав. — Зіниці бігають блудливо, й не дивиться мені Федюня у вічі чесно й відкрито, як раніше”.
— Я б попросив вас, — перейшов раптом Майструк на “ви”, — добирати вирази!
— Ну, Федюню, вибач, — схаменувся Некрич: може, й справді образив гарну й душевну людину. Ну, боягуз, ну, не має характеру, але ж не всім бути бійцями…
Проте Майструк уже закусив вудила. Плювати, вирішив, плювати на все, не піднятися вже цьому зарозумілому типу, він — труп, і нарешті можна висловити все, що накипіло в душі.
— Гадаєте, я боюсь вас? — підвищив голос. — Ні, не боюсь, просто дивуюсь, іноді навіть тетерієш, чому все — одній людині! Академія, директор інституту, мало не щороку нова книжка… Ти все можеш: навіть посприяти бідному колезі у влаштуванні дочки. Ти — пестунчик долі, тебе вихлюпнула хвиля, а ти вчепився обома руками в керівне крісло, роздавав направо й наліво подаяння, навіть не помічаючи, як противно декому брати милостиню з твоїх рук.
— Для чого ж брали?
— Життя примушувало. Жити всім хочеться.
— Отже, ви пили зі мною на брудершафт, клялися у дружбі, ненавидячи? Навіть плазували! — додав Некрич жорстко.
— На жаль, я не герой.
— Не герой, це точно — звичайний пристосуванець.
Некричу здалося, що зараз Майструк вихлюпне йому в обличчя залишки кави, проте він недооцінював Федюню.
— Вам не вивести мене з рівноваги, — сказав той. — Бо ви тепер труп. А хто ображається на мертвяка?
— Шкода… Шкода не за тим, що добре ставився до вас, шкода самого себе за недоумкуватість. Маєте рацію, поганий з мене директор, гарний мав би розбиратися в людях, а я не побачив навіть того, що лежить на поверхні.
— Ви не тільки поганий директор, ви просто вискочень. Вам же й сорока не було, коли стали членкором, хлопчисько, пацан, а обійшов розумних і поважних… Чому? Бо зумів розштовхати ліктями, показав зуби, знайшов високого покровителя!