— Що-що? — не збагнув Іван Михайлович.
— Отакі слова тепер казатимуть тобі в інститугі колишні однодумці, — пояснив Майструк. Нарешті не витримав Некричевого погляду і відвів очі.
— Хочеш сказати: жартував?
— Авжеж.
— Ні, Федюню, — не повірив Некрич, — нарешті ти відкрився, і я зрозумів тебе до останку.
— Маленький спектакль, — реготнув Майструк, — але ж я, мабуть, поганий актор і не зумів переконати тебе.
— Чого ж, переконав, — не згодився Некрич. — Справді, Федюню, маєш рацію: таких, як ти, в нашому інституті більшість. І це моя вина… — Сердито відсунув чашку і, не дивлячись більше на Майструка, вийшов з кав’ярні. Думав: так, це моя вина. Ширяв у надхмарних висотах, обстоював якісь ідеали, цілувався з Майструком, тягнув за комір Павлюка, от і дотягнувся. Проте, подумав також, є і однодумці, є таланти, невже їх меншість? Але ж не рахуватимеш по пальцях: талант — нездара…
Може, простіше піти самому? Думати лише про себе, працювати лише на себе, бо обличчя справжнього вченого визначають, зрештою, його власні роботи.
Нехай очолить інститут Салій, чорт лисий, будь-хто, нехай поморочать собі голову, а я засяду в своєму кабінеті над Десною, де так гарно пишеться…
Однак чи є це позиція? І що станеться з інститутом, коли прийде Салій? Для чого ми живемо зараз? Що буде завтра, якщо кожен здаватиме позиції, особливо тепер, коли країна так розбурхана!
І ще подумав: чомусь ми останнім часом говоримо про обов’язки комуніста переважно на партійних зборах. Приймаємо рішення, пишемо правильні резолюції, кажемо красиві слова, аплодуємо доповідачам. А чи зазираємо собі в душу, вимагаємо від себе того, чого хочемо від інших? Чи не стали чиновниками й за духом? Чи не ставимо матеріальні блага над усе? Звикли до спеціальних лікарень, закритих магазинів, персональних машин — он з Кончі-Заспі, де урядові дачі, третину автомагістралі віддали тільки для персональних чорних “Волг”. І навряд чи хтось згори наказав, просто знайшовся запопадливий чиновник в Міністерстві внутрішніх справ або в Державтоінспекції, вирішив створити максимум зручностей для начальства, а воно сприняло це як належне. І ніхто не зауважив, чи варто витрачати мільйони державних карбованців заради окремої дороги для кількох десятків номенклатурних машин. А чому не зауважив? Бо звикли відчувати свою винятковість, звикли чути лише похвальні слова, як і ви, до речі, Іване Михайловичу, — скажіть відверто, чи подобається вам критика? Не дуже, і статтю Салія про вашу книжку сприйняли роздратовано…
Проте стаття ж тенденційна й неаргументована. Але чи не здається це лише особисто вам?
Ні, вирішив, у мене ще вистачить кебети, щоб відрізнити справжню критику від критиканства. Зрештою, давайте полемізувати. Я готовий прийняти відкритий бій, готовий до дискусії, на кожне ваше звинувачення, товаришу Салій, маю аргументовану відповідь.
“А чи не заговорили в тобі, Іване Михайловичу, перебільшені амбіції? — подумав. — І чи не тримаєшся справді за директорське крісло заради власної вигоди? Має рацію Майструк: навряд чи дочекатися тобі академіка без посади. А чи хочеться стати академіком?”
І Некрич чесно відповів сам собі:
“Хочеться. Але, — поправився, — не за будь-яку ціну. Не підеш ти, Іване, на поклон ні до Гнідаша, ні до самого президента. Ти все ж комуніст, Іване, а не пристосуванець на зразок Майструка”.
Некрич зупинився перед будинком, цілий поверх якого займав їхній інститут. Он його вікно, а скільки ще вікон? І за кожним люди — великий, з різними смаками та уподобаннями колектив. Він гадав, знає кожного. На жаль, помилився. Але ж на помилках треба вчитися. І не повторювати їх. Отже, ранувато здаватися, товаришу Некрич. І давайте, Іване Михайловичу, наодинці з собою вирішимо: починаєте ви боротьбу не з-за шкурницьких інтересів, не заради самоутвердження, а боротьбу принципову. Не всі повірять тобі, гадатимуть, власну шкуру й благополуччя захищаєш — що ж, усім у душу не залізеш… Черниш, Владко, Науменко, Сашко Малин, усі гарні й талановиті люди зрозуміють тебе й підуть за тобою…
Секретарка кудись вийшла, і Некрич зайшов у кабінет непомічений. На столі лежала тека з діловими паперами, але не став переглядати їх, влаштувався в низькому фотелі біля журнального столика, вільно простягнув ноги й замислився. Цікаво, як поведеться в нинішній ситуації Пилип Синиця? Уже понад тиждень в інституті працює очолювана ним комісія, а Пилипові мов заціпило. Не приїздив на дачу й ні разу не подзвонив. Некричеві чомусь зробилося тоскно. Певно, між друзями мають бути інші стосунки. Пилипові взагалі слід було відмовитись від участі в комісії, в крайньому разі, якщо приперли до стінки, мав би подзвонити, хоч якось порозумітися. Товаришування передбачає повну відкритість, інша справа, що можеш зайняти неприйнятну для друга позицію, та скажи про це чесно. А Пилип мовчить, і ніхто не знає, чого від нього чекати…