Зарипіли двері, в отвір просунулася Арсенова голова.
— А Нюра каже: тебе нема… — здивувався.
— Я тишком-нишком…
Арсен влаштувався в фотелі напроти.
— Дзвонила твоя Софія Гнатівна. Вона в паніці, просила перехопити Пилипа.
— Ні, — відрізав Некрич, — про це не може бути й мови. Я не потребую Пилипового захисту.
— Потребуєш, — заперечив Арсен. — Але згоден, з Синицею розмовляти не варто. Він міг би й сам обізватися.
— Це його діло.
— Його. Проте, як би все не скінчилося, наб’ю йому пику.
— Можеш.
— Ну, якщо вже й ти дозволяєш, зробимо. У присутності широких кіл громадськості. Аби всі запам’ятали, як слід поводитися в порядному товаристві.
— А я щойно пив каву з Майструком, — якось не до ладу повідомив Некрич, — і він висловив усе, що думав про мене.
— Федюня? Розперезався? Не може бути!
— Уяви собі! Виявляється, він завжди вважав, що Некрич кар’єрист, сучий син і нездара. До того ж за протекцією проліз у директорський кабінет.
— Заворушилися гади, — поморщився Черниш. — Але ж Федюня!.. Здається, ти просунув його дочку в університет…
— Є така пляма в біографії.
— Не чекав від Федюні. Догадувався, голосуватиме проти тебе, але ж отак піти з відкритим забралом…
— Можливо, це робить йому честь.
— Про яку честь торочиш! Бити лежачого?
— Так, вони вважають мене вже лежачим.
— Такого не може бути, бо не може бути ніколи. Ми зробимо сьогодні з Салія відбивну котлету.
— Оптиміст!
— Просто вірю в правду.
— В кожній ситуації є дві правди. А маніпулювати фактами Салій вміє.
— Малин звідкись дізнався, що Салій звинувачуватиме нас у групівщині.
— Вірю. Це було модно й досі проходило. Слова “група” і “фракція” стали символом ганьби. Ще з тридцятих років, коли громили Бухаріна та іже з ним. Але які групи можуть бути в нас зараз? Тільки дві — ті, хто щиро прагнуть перебудови й знають, що без неї нам не жити, й ті, кого влаштовує статус-кво. Побачиш, як сьогодні Павлюк виступатиме за перебудову! А сам робитиме все, щоб нічогісінько не змінилося.
Синиця приїхав в інститут за кілька хвилин до початку зборів. Увесь день був не в своїй тарілці: вранці Лара влаштувала скандал — звідкись дізналася, що йому доручено перевірку Некричевого інституту і що він підступно підняв руку на друга. Дарма Пилип намагався пояснити, що не мав іншого виходу і що він зовсім не збирається виступати проти Івана — Лара ляснула дверима й пригрозила не пустити додому, якщо справді насмілиться котити бочку на Некрича.
Протягом дня Пилип кілька разів хотів подзвонити Іванові, та все ж утримався. Час уже втрачено, дзвонити й з’ясовувати стосунки слід було раніше, та й що він скаже Іванові, адже й досі остаточно сам не знав, як поведеться. Звичайно, найкраще було б не плювати проти вітру й заручитися вічною вдячністю Гнідаша. Та й в інституті, наскільки його інформували інші члени комісії, дуже міцні антинекричеві позиції, й багато хто полегшено зітхне, м;що комісія наголошуватиме на недоліках.
Можна виступити і нейтрально, як кажуть, ні туди й ні сюди, обійти оцінку Некричевих робіт, не згадувати Салієву статтю в пресі, зрештою, це не входить у завдання комісії, нехай парторганізація сама виносить присуд науковій діяльності директора інституту.
А розмова з академіком Петровським? От на кого можна спертися і одразу покласти Салія на лопатки…
Але хто знає про цю розмову? І кому відома думка Петровського? Про книжку ж Некрича писала республіканська преса, це вже не особиста думка Салія, а громадська думка, до якої треба прислухатися й робити висновки…
А тут ще Лара влаштує ввечері скандал… Адже не знає, в яку халепу потрапив коханий чоловік.
Там буде видно, вирішив Синиця і поїхав до Некричевого інституту.
Салій зустрів його стурбовано.
— Щось трапилося? Ми вже хвилюємося…
Синиця зиркнув на годинник.
— Маємо ще п’ять хвилин.
— Але ж ми підготували проект резолюції і хотіли б знати вашу думку.
— Обговорення резолюції партзборів поза моєю компетенцією. Для цього існує партбюро, а затверджуватимуть її партзбори.
— Однак ви виступаєте на зборах, і ваші висновки маємо покласти в основу. Ми тут радилися з іншими членами комісії…