Але Салій сплів пальці й стиснув їх, хруснувши суглобами, — він ще володів собою і не здався. Підвів очі на Синицю — Пилип прочитав у них холодну лють, але це не збентежило його.
— Давайте будемо гранично об’єктивними!.. — упевнено повторив Синиця.
15
Моня з’явився без попередження. Аріадна ще не закінчила наводити красу на обличчі, як теленькнув дзвоник — притишено і якось вибачливо. Арочка невдоволено поморщилася й, на ходу підправляючи тіні під очима, вийшла до передпокою. Відчинила двері, не знімаючи ланцюжка, і, побачивши Койота, напустила на обличчя скам’янілий вираз.
Моня зазирнув у щілину, попросив:
— Відчини.
— Чого прийшов?
— Діло є.
— А я тебе знати не знаю і знати не хочу.
— Відчини, кажу.
— З хуліганами не воджуся.
— Вибач.
— Овва, як забалакав! А вчора…
— Я ж кажу: вибач.
Арочка згадала вчорашні ляпаси — кров прилила їй до щік, затуманила голову.
— Пішов геть!
— Ти забудь… — Монині очі зробилися прохально-собачими. — Скипів я вчора.
Звичайно, Моню слід було провчити, та Арочка згадала материн наказ і удала, що вагається.
— Я ж сука… — примружилася. — То чого прийшов до суки?
— Вибач, кажу. Погарячкував я.
Арочка знизала плечима й зняла ланцюжок. Моня став на порозі, тепер, коли ніщо не розділяло їх, він знову відчув упевненість.
— А чого з фраєрами швендяєш! — заявив загрозливо. — Коли ще раз спіймаю!..
— Я що тобі — жінка?
— Але ж, — одразу позадкував Моня, — я вважав, що після того…
— Після того… після того… — передражнила Арочка. — Після того ти пішов, а я забула.
— Ми ж домовлялися.
— Ти мені золоті гори обіцяв, де вони?
Моля зітхнув і нерішуче переступив з ноги на ногу. Потім схопив Арочку за зап’ястя, потягнув до дверей.
— Пішли.
— Куди?
— Треба. До мене.
— Чого?
— Там побачиш. Таксі внизу.
— Чекай… — Арочка випростала руку. — Переодягнуся.
Вона тут же, не соромлячись Моні, скинула халат, влізла в джинси, надягнула кофтину, яка більше нагадувала нічну сорочку. Моня дивився на неї жадібно, певно, він би не заперечував, аби таксі почекало ще з годину, та Аріадна підштовхнула його до виходу.
Моня мешкав на бічній вулиці за бульваром Дружби Народів, займав однокімнатну квартиру, виділену ще Управлінням внутрішніх справ, давно неремонтовану й занехаяну. У кімнаті стояли широка тахта, вкрита пожмаканою ковдрою, стіл з брудним посудом і недопитою пляшкою, шафа, з дверцят якої стирчала смугаста краватка. Моня зняв із спинки стільця піджак, кинув його на тахту, а стілець підсунув Арочці. Та, невдоволено звузивши очі, оглядалася. Моня посміхнувся.
— Не подобається?
— Живеш як свиня.
— А я не скаржуся.
— Хоч би прибрав.
Моня склав брудні тарілки гіркою, відніс на кухню. Змів рушником обідки зі столу на газету, приніс пляшку марочного коньяку, два келихи.
— Зараз закипить чайник, є розчинна кава, а по чарочці нам не завадить.
Арочка вмостилася на стільці, поклавши ногу на ногу.
— З якого приводу?
Моня, не відповідаючи, приніс з кухні чайник, заварив каву в неоковирних фаянсових чашках.
— Посуд у мене того… дешевий, — пояснив, — та поки обходилося. Не дворяни… Зате кава бразільська, а коньяк “Двін” — найкращий вірменський.
Аріадна скривилася.
— Я пила “Наполеон”…
— Ну й дурепа, — кинув Моня необразливо, — “Двін” кращий за всі “Наполеони”, разом узяті.
Арочка піднесла келих з коньяком, понюхала. Пахло гарно — мореним дубом і старим хмільним виноградом.
Відсьорбнула, відчувши обпалюючу приємність на язиці, ковтнула ще раз, не витримала й допила до кінця. Моня зрадів.
— Я ж казав — класний!
— Нормально, — погодилася Арочка.
Моня вихилив свій келих одним духом, жадібно запив кавою. Обвів руками навколо себе.
— Ти не звертай уваги, тут по-холостяцькому. Мене влаштовує…
Арочка провела пучкою по столу, обтерла пилюгу об джинси. Моня махнув рукою і знову наповнив келихи.
— Плювати, — пояснив, — скажу двірничці — прибере.