— То нехай прибере, а потім і клич у гості.
Моня потягнувся до келиха, але зупинився на півшляху. Усміхнувся переможно, став навколішки й дістав з-гід тахти звичайну старомодну валізку з металевими косинцями. Ніжно попестив кришку.
— Угадай, що тут?
Арочка хотіла пнути валізку носком туфлі, та не дотягнулася.
— Коштовності? — запитала не без іронії.
— Коштовності, — ствердив Копот, — ціле багатство, — він урочисто подивився на дівчину.
Аріадна нахилилася над валізкою. Мабуть, Моня розігрує її. Хотіла розсердитися, та помітила незвичний блиск в Мониних очах, наказала:
— Показуй.
Моня ще раз погладив кришку долонями й відкинув її. Побачивши пачки грошей, Арочка заплющила очі. Потім опустилася на коліна поруч з Копотом, занурила руки у валізу. Витягнула першу-ліпшу пачку, помацала, перебрала папірці пучками.
— Справді, гроші… — пробелькотіла і, розірвавши стрічки, розпушила гроші віялом. — І скільки?
— Сто тисяч вистачить?
— Сто тисяч? Не брешеш?
— А ти порахуй…
Аріадна кинула розпечатану пачку на підлогу, знову занурила руки у валізу, перебираючи гроші.
— Ціле багатство!
— А ти не вірила… Тепер ми розгорнемося! — Моня засміявся щасливо, простягнувся на брудній підлозі горілиць, розкинув руки, наче збирався обійняти увесь світ.
Аріадна нарешті відірвалася від валізи, нахилилася над Монею, зазирнула йому зблизька у вічі, запитала;
— Де взяв?
— Тобі не все одно? Головне — наші! — він зробив спробу обійняти дівчину, та Арочка рішуче випросталася. Сіла на підлогу, не відводячи зачарованого погляду від валізи. І треба ж таке — сто тисяч у старій, пошарпаній валізці, якій давно місце на звалищі. Такими валізками користувалися років тридцять чи навіть більше тому, Арочка іноді бачила такі на вокзалі у бабусь, одягнутих у плюшеві кофти — і кофти, і валізи з металевими косинцями свідчили якщо не про рабовласницький лад, то принаймні про передвоєнні роки, що для Арочки було однаково: тисяча років тому чи сорок — далеке минуле, кам’яний вік, коли ще не існувало телевізорів та холодильників.
Але ж де вона бачила точно таку валізку?
Арочка напружила пам’ять і згадала. Ця ж валізка, жовта і з металевими косинцями, лежала вчора у колясці Копотового мотоцикла, коли Моня повернувся з двома міліціонерами до її “Волги”. Точніше, з міліціонером та офіцером внутрішніх військ, яких вона раніше підібрала на сімдесят другому кілометрі, а потім доставила назад. Моня зупинив тоді мотоцикл поряд “Волги”, вона вийшла, щоб запитати в нього щось, тоді й побачила у колясці кут пошарпаної валізки з металевим косинцем. І вона може закластися, що то була саме ця валізка, яка лежить зараз перед нею — з відкритою кришкою і повна грошей. Виходить, Моня і ті двоє з сімдесят другого кілометра поцупили вчора валізу із сотнею тисяч карбованців…
Сто тисяч у старій негодящій валізці!.. Моня і двоє міліціонерів… Щось тут нечисте…
Копот знову потягнувся до неї, та Арочка сердито відштовхнула його.
— Не рада? — здивувався Моня.
Арочка палила собі коньяку. Ковтнула і уважно подивилася на Копота. Отже, вчора ті двоє Мониних спільників поцупили сто тисяч. А у кого в старій валізці зберігається стільки?
Грабунок! Так, грабунок, здогадалася. І вона сприяла злочинові, бо везла грабіжників…
Аріадна злякалася так, що затрусилися коліна. Невже цей поганець Копот утягнув її у злочин? Вона уважно подивилася на Моню, і той одразу заховав очі. Копот наче підтверджував Ароччин здогад, і дівчина остаточно переконалася, що потрапила в таке болото, з якого викараскатися майже неможливо.
“А якщо піти в міліцію?” — подумала. Уявила, як допитуватимуть її там, мабуть, затримають “до з’ясування обставин”, як доведеться їй сидіти в міліцейській камері, і вирішила: ніколи… Краще мовчати.
Моня помітив переляк у Аріадниних очах, рвучко підвівся, взяв дівчину за барки. Дихнув просто в обличчя, люто, як ведмідь. Наказав:
— Про гроші — нікому. Наші з тобою, пойняла? За бугром розгорнемося… Брательникові написала?
— Так, — про всяк випадок збрехала Арочка.
— Ну от… Одержиш відповідь — поберемося.
— А ти не боїшся тримати їх отак, під тахтою?
— Ніхто, крім тебе, не знає.
— А ті двоє, вчорашні?
— Забудь. Вони своє одержали. — Нараз Копот збагнув, що виказав себе, спробував викрутитися: — Ці гроші в мене вже давно, колись тобі розповім…
— Не припудрюй мені мізки, тут і дурному ясно…
— А якщо ясно, тримай язика за зубами. Мене потягнеш — і ти чистою не лишишся. Але у нас ажур, комар носа не підточить.