— Це Вітюня. Або Лапа. Ми обидва до ваших послуг.
— Сьогодні пили?
— Що ви, як і домовлялися: сухі, аж противно.
Софія Гнатівна дістала вирваний з якогось журналу й трохи пожмаканий портрет.
— Бачите цього типа? Дивіться уважно. Володимир Борисович Салій… Запам’ятали? Середній на зріст, обличчя одутле, очі вузькі, монгольські. Носить кепочку чи картузик. — Акуратно склала фото, заховала в сумочку. — Тепер він у тому домі… — кивнула на висотний будинок поблизу транспортної розв’язки. — Другий під’їзд, і може скоро вийти. Не баріться.
Копот підвівся, а Вітюня жадібно подивився на Софію Гнатівну й заявив:
— Обіцяно п’ять сотень, то я хотів би аванс.
Софія Гнатівна дістала а сумочки п’ять зелененьких папірців.
— Решту завтра.
— Бо після того, як цього типа прищучимо, — заметушився Вітюня, — маємо хоч трохи горло промочити. — Він спритно вихопив гроші й безцеремонно, не звертаючи уваги на Моню, заховав до кишені.
— Потопали, — підштовхнув його Копот.
— Протокол… — нагадала Софія Гнатівна. — Головне, щоб вас разом з ним доставили в міліцію і склали протокол.
— Тільки для вас, — уклонився Вітюня, — зварганимо… Все буде о’кейчик!
Софія Гнатівна посиділа ще трохи, дивлячись у широку Монину спину, й сіла в автобус.
Біля другого під’їзду нового будинку, обкладеного білою керамічною плиткою, стояла лавиця, і на ній теревенили дві бабусі. Копот з Лапою зупинилися неподалік, витягнули сигарети, задиміли. Лапа сказав заздрісно:
— Той Салій зараз п’є чарку… Й закушує холодцем або червоною рибкою. А ти стій, як дуб, і облизуйся…
— Ти хоч раз п’ять зелененьких за вечір заробив? — обрізав його Копот.
— То я ж нічого… Тільки образливо!
— Стій і дихай повітрям.
Лапа наморщив носа.
— Бензином тхне.
— Зробимо справу — коньячком запахне.
Лапа потер долоні.
— Швидше б…
Піймавши підозріливі погляди бабусь, Копот потягнув Лапу до наступного під’їзду. Тут вони розсілися на вільній лавці так, щоб ніхто більше не зазіхнув на місце, і Лапа запитав:
— Де мадаму надибав? Гарна…
— Якщо скажу — не повіриш.
— Шикарна мадама, й коштує недешево.
— У неї грошей більше, ніж у тебе.
— Звичайно, п’ять сотень задурно… Викинула й оком не моргнула.
— Для тебе задурно, для неї — робота. — Копот присунувся до Вітюні, попередив: — Маємо зробити все вправно, аби того типа принаймні до витверезника завезли. Ще краще, коли за дрібне хуліганство затарабають.
— П’ятнадцять діб… — злостиво посміхнувся Лапа. — То звідки ж мадама?
— Кажу — не повіриш… Аріаднина мати!
— Не трави: молода ще… Я б сам не відмовився.
— Не для тебе… За академіком…
— Яке це має значення?.. Бачили всяких, баби — суки, і кожна наліво зиркає.
— На тебе не зиркне.
— Це чому ж? — образився Лапа. — Я й сам на неї не гляну — підтоптана… От дочка в неї — то кадра. Тобі, Моня, пофортунило.
— Не скаржуся.
— А хто організував? Моя Зойка.
— Із Зойкою, і з тобою я розрахувався.
— Не заперечую.
— А якщо не заперечуєш, заткнися!
— Чекай… — витягнув шию Лапа. — Чи не він?.. Точно, він, у картузику… — Вітюня зробив спробу підвестися, та Копот поклав йому руку на плече.
— Сиди тихо…
Тепер і Моня упевнився, що чоловік, який вийшов з другого під’їзду, Салій. Саме такий, як на фотографії: очі вузькі, татарські. Але разом з ним ще якийсь тип, мабуть, іменинник, лисий, вилицюватий, шкандибає, спираючись на палицю. Невже проводжатиме?
Салій з кульгавим проминули їх — і неозброєним оком було видно, що під газом: розмовляють голосно, сміються і жестикулюють. Коли віддалилися на кілька кроків, Моня підвівся.
— Чорт лисий! — вилаявся. — Тебе тільки не вистачало!
Наче вгадавши його побажання, Салій з лисим зупинилися на розі будинку. Копот, аби не муляти очі, повернувся до них спиною.
— Чудово! — почув. Здається, це Саліїв голос. Так, Саліїв, бо дякує. — Спасибі, все було добре, і ваша настойка на чорноплідній горобині божественна!