У принципі Черниш був готовий до цієї звістки: вірні люди з Москви передавали, що його дисертація не викликає заперечень, проте все ж під серцем ворушився хробачок сумніву — зрештою, рецензента міг укусити якийсь гедзь, а Павлюк чи Рапак закидати ВАК листами: мовляв, робота компілятивна, вторинна й взагалі немічна…
Однак тепер уже все позаду: Арсен відчув, як кров кинулася йому в обличчя, серце почало битися приспішено, побачив, як колеги підвелися з місць, вітаючи його, хотів подякувати, та дихання перехопило, і Арсен, приклавши обидві долоні до грудей, низько вклонився.
Колеги зааплодували. Арсен уже оговтався, побачив, що заввідділом розкинув руки для обіймів, і тричі розцілувався з ним. Потім тиснув руки всім, кожен щось казав йому, та слова чомусь обтікали Арсена, не чув нічого, він міг би зараз розцілуватися навіть з Павлюком і повірити в його щирість.
— З вас чай, Арсене, — сказала Тетяна Пилипівна. — З тортом і тістечками.
Арсен здогадувався, що Тетяна Пилипівна, або просто Таня, молодший науковий працівник і ще зовсім недавня аспірантка, закохана в нього, та й він симпатизував їй — гарненькій, кирпатенькій і дуже розумній: ходили разом у театр, і Арсен схилявся до думки, що Таня більш ніж подобається йому. Проте так було до зустрічі з Аріадною — після того, як познайомився з Арочкою, усі без винятку дівчата не цікавили його. Мабуть, Таня відчула зміну в Арсеновому ставленні до неї, Черниш не раз зустрічався з її запитувальним і збентеженим поглядом, та одразу відводив очі.
Арсен спустився в буфет, замовив чай і торти мало не на півінституту. Торти виявились свіжими й справді смачними, їх розмели за кілька хвилин, пішла в ужиток навіть коробка залежаних цукерок. Арсен зробив спробу непомітно вислизнути з буфету, та за дверима наштовхнувся на Таню. Дівчина зазирнула йому у вічі зблизька, Арсенові здалося, що зараз притулиться до нього, й мимоволі відсахнувся. Таня пополотніла, очі потемнішали, хотіла щось сказати, але пересилила себе і пішла, втиснувши голову в плечі.
Арсен постояв, переминаючись з ноги на ногу: відчув перед Танею вину. Подумав: варто було б догнати дівчину й сказати якісь заспокійливі слова, однак Таня, мабуть, не потребувала розради, вона хотіла почути від нього зовсім інше, а він міг сказати такі слова тільки Аріадпі.
Арсен зиркнув на годинник і одразу забув і про Таню, і про колег, що доїдали тістечка. Перебіг вулицю Кірова і широкою парковою алеєю дістався до Верховної Ради. Перевів дихання тільки навпроти Маріїнського палацу, але Аріадна ще не прийшла, хоча вже було по другій: Арсен настроївся на чекання і не помітив, як Арочка вислизнула з-за дерев, нараз відчув її дихання за спиною, обернувся і застиг, дивлячись на дівчину щасливими очима.
І Арочка посміхалася йому: стояла, заклавши руки в кишені джинсів, у прозорій кофтині, Арсенові здалося, що сама дівчина якась прозора — він торкнувся пучками її ліктя й потягнув до парапету над Дніпровими схилами. Він міг стояти тут годинами — Дніпро й безмежний простір за ним завжди сповнювали його урочистістю, робили дух розкутим, а тіло невагомим. Арсенові здавалося, що міг би злетіти в небо, ширяти над Дніпром разом з птахами, відчувати себе часткою цього безмежжя — у такі хвилини він був щасливий і дякував долі, що живе у Києві й може бачити дивовижну красу, знав, що без неї життя не було б таким загадковим, безмежним і прекрасним, та й справді, хіба може бути щасливою людина, яка не побачила задніпрову далечінь?
Арочка притиснулася до Арсена, і він ніжно обійняв її. Дівчина поклала Арсенові руку на плече, і Черниш зрозумів, що нема на цьому світі нікого, крім них, тільки вони й дніпровий простір, вони на Землі, яка породила їх, і кращої не може бути у всьому Всесвіті.
— Сьогодні в мене свято, — сказав Арсен і одразу поправився: — У нас…
Арочка засяяла очима.
— У мене завжди свято, коли з тобою.
— І в мене. Та сьогодні подвійне: з Москви повідомили — ВАК затвердив мою дисертацію.
Арочка поклала обидві долоні Арсенові на плечі й, не соромлячись, розцілувала його.
— Ти в мене найрозумніший — аж жахно!
— А ти в мене така вродлива, що голова йде обертом.
Арочка подумала, що знаменну подію можна було б відсвяткувати в ресторані, та вирішила, що ця пропозиція прозвучала б зараз недоречно.
— Любчику, — промуркотіла, — вибач, та я маю бігти.
— Куди?
— Мамуся чекає. Але ж ти прийдеш увечері?
— Як і домовлялися.