— І то ти його наб’єш?
— Та не раз лупцював уже. Тихо! Перестань! — каже Ластер. — Скільки товкмачити тобі, що тобі туди, нагору, не можна. Ще довбешку тобі одіб’ють. Ходи сюди! — Тягне мене назад. — Сядь мені! — Сів я, а він скинув мені черевики, закасав штани. — Отуди біжи, у воду. Та гляди мені, не хлипай, не розпускай слини.
То я й замовк, і почалапав у воду, а тоді прийшов Роскус, покликав вечеряти, а Кедді й каже: «Ще рано вечеряти! Я прийду згодом».
Вона мокра. Ми бавилися в річці, й Кедді присіла в воду та й намочила свою сукенку, а Верш їй:
— Ага-ага, намочила сукенку! За це мама тебе одшмагає.
— І нічого такого вона мені не зробить, — каже Кедді.
— А звідки тобі знати? — каже Квентін.
— Я просто знаю, — каже Кедді. — А ти звідки знаєш, що одшмагає?
— Мама казала, що так зробить, — їй Квентін. — До того ж я старший за тебе.
— А мені вже сім! — каже Кедді. — То я й сама все знаю.
— А я за тебе старший, — каже Квентін. — Я вже школяр! Правда ж, Верше?
— І я йду до школи — наступного року, — говорить Кедді. — Правда, Верше?
— Але ж ти й сама знаєш: за мокру сукенку — різочка! — їй Верш.
— Та не мокра вона, — каже Кедді. Випросталась у воді й дивиться на свою одежинку. — Я її скину, — каже, — то вона й висохне.
— А таки й не скинеш, — дражниться Квентін.
— А таки й скину, — затялася Кедді.
— Краще б ти її не скидала, — каже Квентін.
Тут Кедді підходить до мене з Вершем, стає до нас спиною.
— Розщібни мені, Верше! — Кедді йому.
— Не смій, Верше! — каже Квентін.
— Твоя одежа — сама й розщібай, — їй Верш.
— Ти розщібнеш, Верше! — наполягає Кедді. — А як не розщібнеш, я розповім Ділсі, що ти вчора накоїв.
То Верш і розщібнув їй.
— Посмій тільки роздягтися! — каже їй Квентін.
Але Кедді скинула сукенку й шпурнула на берег. На ній лишилися тільки ліфчик та штанці, більш нічого, а Квентін лясь її, і вона ковзь — та й шубовснула у воду. Тоді підвелась і ну бризкати водою на Квентіна, а Квентін на неї бризкає. Трохи забризкали й мене з Вершем, то Верш підняв мене й переніс на берег. Він сказав, що розповість про Кедді й Квентіна, то Квентін і Кедді ну бризкати на Верша. Верш сховався за кущ.
— Я все про вас розкажу мамі! — пообіцяв Верш.
Тут Квентін вилазить на берег, хоче впіймати Верша, але Верш утік від нього, й Квентін не наздогнав його. Квентін повернувся, і тоді Верш зупинився й крикнув, що таки розповість. А Кедді крикнула йому, щоб вертався, якщо він обіцяє не розказати. І Верш пообіцяв, що не розкаже, то ті двоє й дозволили йому повернутись.
— Бачу, тепер ти задоволена, — каже Квентін. — Тепер нас обох одшмагають.
— Та дарма, — каже Кедді. — Я втечу з дому.
— Таке й скажеш, — їй Квентін.
— От і втечу й ніколи не вернусь! — заявила Кедді. Тут я заплакав, а Кедді обернулася до мене й каже: — Не плач. — То я й перестав. Потім вони бавилися у воді. І Джейсон з ними грався. Він сам собі, далі в тій фосі. Верш вийшов з-за куща, взяв мене й знову заніс у воду. Кедді вся мокра, а ззаду ще й брудна, і я заплакав, а вона підійшла до мене й присіла у воді.
— Не плач, — мені Кедді. — Я передумала втікати.
То я й перестав. Кедді пахла, мов дерева в дощ.
«Та що це з тобою? — мені Ластер. — Невже не можеш не стогнати, а гратись у воді, як усі?»
«Забрав би ти його додому. Тобі ж не дозволяють виводити його за подвір’я».
«А він думає, що цей вигін досі їхній, — каже Ластер. — І все одно з дому сюди їм не видно».
«Зате ми його бачимо. Кому сподобається дивитися весь час на дурня? Та й лихо вони приносять, дурні».
Ось прийшов Роскус, вечеряти кличе, а Кедді говорить, що це ще не час вечері.
— Ба ні, якраз час, — каже Роскус. — Ділсі сказала, щоб ви всі йшли додому. Веди їх, Верше!
І почалапав нагору, де корова мукає.
— Мо’, поки дійдем додому, то якраз і обсохнемо? — каже Квентін.
— Це все ти, біди накоїв, — каже Кедді. — Я просто хочу, щоб нас одшмагали.
Надягла вона сукенку, а Верш їй позащібав.
— Та вони й не додивляться, що ви мокрі, — каже Верш. — Нічого не видно. Якщо тільки ми з Джейсоном не розповімо.
— А як ти, Джейсоне, таки розповіси? — питається Кедді.
— А це про кого? — питається Джейсон.
— Ні, він не розповість, — каже Квентін. — Правда, Джейсоне, не роздзвониш?
— А я б’юсь об заклад, що він розкаже! — заявляє Кедді. — І не кому-небудь, а бабусі.
— Та не посміє він їй розповісти, — каже Квентін. — Вона ж хвора. Ми сунутимемо помалу — лельом-полельом, прийдем уже поночі, то ніхто нічого й не помітить.