— Вони там похворіли? — питаю. — І що сказав лікар? Сподіваюся, не віспа?
— Та йдіть, Джейсоне, — умовляє мене. — Не затримуйте всіх.
— То що ж, — кажу, знову розгортаючи газету. — Почекаю вечері.
А сам відчуваю, як Ділсі видивляється на мене з порога. А я й далі читаю.
— Ну й навіщо ви так робите? — каже вона. — Самі ж знаєте, скільки й без того клопоту на мою голову.
— За дня матінка спускалася наниз обідати, — кажу я. — Звісно, якщо наразі вона почувається ще гірше, то тут уже нічого не вдієш. Але поки я годую молодших за мене, вони повинні спускатися вниз і споживати їжу за спільним столом. Покличеш мене, коли вже буде подано вечерю, — кажу я, знову втупившись у газету.
Чую, як Ділсі дереться нагору, волочачи ноги, та буркочучи, та стогнучи, от ніби сходи ті прямовисні й кожна сходинка футів три заввишки. Чую голос її під матінчиними дверми, потім чую, як вона гукає Квентіну, мов крізь замикані двері догукується, потім вона повернулася до матінки, а тоді вже матінка пішла й переговорила з Квентіною. А це вже вони й спускаються. А я собі читаю газету.
— Ну, ходіть уже, — кличе, — поки ще нової якої каверзи не придумали. Чогось ви сьогодні вище голови своєї підскакуєте.
Пішов я до їдальні. Квентіна сидить, похнюпившись. Знову нафарбувалася, а ніс біліє ізолятором порцеляновим.
— Я радий, що ви почуваєтеся бодай настільки добре, щоб зійти до столу, — кажу я матінці.
— А я рада, що можу догодити тобі хоч цією дещицею, — каже вона. — Байдуже, яке в мене самопочуття. Я ж розумію, що чоловікові після цілоденної праці хочеться повечеряти у родинному колі. Тож я прагну догодити тобі. От тільки хотілося б, щоб ви з Квентіною мали краще порозуміння. Тоді б і мені легше було.
— У нас із нею порозуміння є, — кажу я. — Хоче вона цілий день просидіти взаперті у своїй кімнаті — то й хай собі, на здоров’я їй. Але я не потерплю неявок на спільні родинні трапези, буйних вибриків і надутих губок під час прийому їжі. Розумію: я забагато вимагаю від неї, але саме така заведенція у моєму домі. У вашому домі, хотів я сказати.
— Дім твій, — каже матінка. — Бо ти тепер голова родини.
Квентіна так і сидить, похнюпившись. Я розподілив смаженю по тарілках, і вона почала їсти.
— Чи добрий дістався тобі шмат м’ясива? — питаю її. — Як не дуже добрий, то спробую знайти тобі кращого.
Нічого не відповідає.
— Я питаю тебе, чи добрий шмат м’ясива тобі дістався? — кажу я.
— Що? — перепитує. — Так. Нівроку.
— Може, ще рису покласти? — питаю.
— Ні, не треба, — відповідає.
— Краще дозволь покласти тобі ще трохи, — пропоную.
— Я більше не хочу, — каже.
— Призволяйся, — кажу їй. — На здоров’ячко.
— Як твоя голова? Переболіло? — цікавиться матінка.
— Голова? — перепитую.
— Я боялася, чи не почнеться у тебе напад мігрені, — каже. — Коли ти за дня приїздив.
— А-а, — кажу я. — Та ні, вона передумала. Стільки післяобід було у нас метушні, що я й забув про голову.
— Оце тому ти й повернувся так пізно? — допитується матінка. Тут, помічаю, і Квентіна вушка нашорошила. Стежу за нею. Все так само орудує ножем та виделкою, але я перехопив її погляд: зирк на мене — і знову в тарілку.
— Та ні, — кажу. — За дня, десь о третій, я дав своє авто одному чоловікові, то й довелося чекати, поки він повернеться з ним.
Хвильку спокійно їм собі.
— А що ж то за чоловік? — далі допитується матінка.
— Та з отих артистів, — кажу. — Там щось таке, ніби його свояк чи що гайнув за місто з однією місцевою, а він навздогін за ними.
Тут Квентіна завмерла, жує тільки.
— Хіба ж можна позичати машину таким людям? — каже матінка. — Надто вже ти щедро розпозичався нею. І тому й я сама стараюся брати її в тебе лише в крайніх випадках.
— Та я й сам був уже почав десь таке подумувати, — кажу я. — Але він віддав машину, не побив. Каже, що знайшов ту згубу.
— А хто та жінка? — все допитується матінка.
— Я вам розповім потім, — кажу. — Не для ніжних Квентіниних вушок такі балачки.
А Квентіна й їсти перестала. Раз у раз то води ковтне, то просто сидить, і тільки печиво кришить, обличчям нахилившись до тарілки.
— Авжеж, — каже матінка. — Таким відлюдницям, як оце я, навіть уявити годі, що воно коїться у цьому містечку.
— Саме так, — підтакую я. — Достеменно так.
— Моє життя завжди було таке далеке від усього подібного, — каже матінка. — Хвала Богові, я нічого не відаю про такі паскудства. І знати про це нічого не бажаю. Не схожа я на більшість людей.