Я мовчу собі, їм. Квентіна сидить і кришить своє печиво. Коли ж я доїв, вона сказала:
— А зараз я можу піти? — ні на кого не дивлячись.
— Що? — кажу я. — Звісно, можеш. Не тобі ж прибирати посуд після нас.
Тут вона підвела на мене очі. Уже й печиво своє докришила, але все ще так ворушить пальцями, ніби й далі кришить щось, а в очах такий вираз, який буває у загнаних звірят, а потім стала кусати собі губи, от ніби все те червоне оливо помади отруїло її.
— Бабусю, — каже вона. — Бабусю…
— Хочеш іще щось з’їсти? — питаю її.
— Ну чому він так ставиться до мене, бабусю? — питає вона. — Я ж нічого лихого йому не зробила.
— Я хочу, щоб між вами були добрі стосунки, — каже матінка. — Ви двоє — це все, що у мене лишилося, і я дуже хотіла б, щоб ви краще ладнали одне з одним.
— Це він винен, — каже вона. — Він весь час мені допікає, це ж через нього я! Якщо він не хоче, щоб я тут жила, то чом не відпустить назад, до…
— Досить! — кажу я. — Ні слова більше.
— Тоді чом він не дає мені спокою? — каже Квентіна. — Він… він просто…
— Кращого, хто б заступав тобі батька, ти зроду не мала, — каже матінка. — Ми з тобою їмо його хліб. Тож він має право сподіватися послуху від тебе.
— Це все через нього! — вигукнула вона. Зірвалася на рівні ноги. — Це він довів мене до такого! Якби він хоча б… — і дивиться на нас, очі загнані, а лікті якось сіпаються, труться об її боки.
— Що — якби він хоча б? — питаю.
— Усе, що я кою, все воно через вас, — каже. — Якщо я погана, то такою я мала стати. Бо це ви довели мене. Краще б я померла. Краще б ми всі перемерли! — І прожогом із їдальні. Ми чули, як вона побігла сходами нагору. Потім хряснули двері.
— За весь час перші розумні слова сказала, — кажу я.
— Вона ж сьогодні не була в школі, — каже матінка.
— А звідки ви знаєте? — питаю. — Ви їздили в місто?
— Я просто знаю, — каже. — Хотіла б я, щоб ти подобрішав до неї.
— Для цього треба, щоб я бачив її частіше, ніж раз на день, — кажу. — От ви домовтеся з нею, щоб вона приходила до спільного стола і в обід, і на вечерю. Тоді я міг би щоразу давати їй додатковий кусень м’яса.
— Ти міг би лагіднішим бути в кожній дрібниці, — каже вона.
— Скажімо, пускав би повз вуха ваші прохання простежити, чи ходить вона до школи? — кажу я.
— Вона й сьогодні прогуляла, — каже матінка. — Вже ж я знаю. Як вона сама розповідає, сьогодні пополудні один хлопчик повіз її кататись, а ти погнався слідом за нею.
— І як би я це зумів? — дивуюсь. — Я ж на цілих півдня, саме пополудні, віддав машину. Прогуляла вона сьогодні чи ні, це вже минуло, — кажу я. — Якщо вас так хвилює її школа, попереживайте ліпше за наступний понеділок.
— Я хотіла б, щоб ви з нею краще ладнали, — каже матінка. — Але ж вона успадкувала всі ті свавільні риси. І навіть Квентінові. Я й подумала тоді: навіщо, зважаючи на все успадковане, давати їй ще й це ім’я? Іноді я думаю, що то Бог покарав нею мене за гріхи Кеддіні й Квентінові.
— Святий Боже! — кажу я. — Нічогенькі думки у вас. То й не дивно, що ви весь час хворієте.
— Ти про що? — перепитує вона. — Щось я не втямила.
— А воно вам треба? — і я її питаю. — Благопристойним жінкам багато чого не втямити, а без знаття їм краще життя.
— Обоє вони пішли своїм трибом, — провадить вона. — Тільки я спробую якось підправити їх, а вони шусть під батькове крило: захисти, мовляв! А він завжди казав, що приструнчувати їх не треба, бо й так вони знають уже, що то таке чистота й чесність, а саме в цьому й полягає вся можлива наука. Сподіваюся, тепер він задоволений.
— Ви ж маєте добру опору — Бена, — кажу я. — Тож не падайте духом.
— Вони ж цілеспрямовано виштовхували мене зі своїх життів, — провадить матінка. — І вічно вони були вкупочці, Кедді й Квентін. Вічно змовлялися потайки супроти мене. Та й супроти тебе, тільки ти був іще замалий і не усвідомлював цього. Завжди вони вважали і тебе, й мене за чужих, як ото дядечка Маврі. Я завжди казала твоєму батькові, що їм дається забагато волі й що вони все удвох та вдвох. Коли Квентін пішов до школи, нам довелося і її навздогін за ним туди послати, на рік раніше, ніж належало, аби тільки вони були разом. Геть ні в чому не хотіла відставати від нього. Їй просто нестерпно було, коли хтось із вас робив щось таке, що їй не до снаги. Марнославство бурхало в ній, марнославство й хибна гордість. А коли біди її почалися, я вже знала: і Квентінові неодмінно закортить утнути щось настільки ж нехороше. Але я навіть уявити не могла, що він виявиться таким егоїстом і… мені й у найгірших снах не снилося, що він…