— Можливо, він якось знав, що буде в неї дівчинка, — кажу я. — І що аж дві такі сваволі йому буде вже годі витерпіти.
— А він таки міг би якось стримувати її, — каже матінка. — Був він, здається, єдиний, хто міг би хоч трохи впливати на неї. Але й тут Бог покарав мене.
— Еге ж, — я кажу. — Як жаль, що то не я втопився, а він. Із ним ви були б куди щасливіші.
— Ти бовкаєш отакі речі, аби дошкулити мені, — каже матінка. — Втім, я це заслужила. Коли вони почали продавати землю, аби за ті гроші послати Квентіна в Гарвард, я казала батькові твоєму, що він і тебе має забезпечити, не меншою мірою. А потім, коли Герберт запропонував улаштувати тебе в свій банк, я сказала, що цим і забезпечено тобі кар’єру, а потім, коли почали рости борги і я змушена була продати наші меблі й рештки пасовиська, я негайно написала їй, адже, казала я, вона повинна усвідомити, що їй з Квентіном дісталися не тільки їхні частки, а й частина Джейсонового паю, та що тепер її обов’язок — відшкодувати Джейсону. Я сказала, що вона зробить це хоча б із поваги до батька. Тоді я ще вірила в таке. Але нині я — бідна стара жінка, змалку привчена вірити, що люди здатні чимсь поступатись заради рідних. Ота моя віра — то ж моя вина. Ти маєш право докоряти мені.
— То вам здається, ніби мені потрібна чиясь допомога — ніби я не здатен зіп’ястися на власні ноги? — кажу їй я. — Ще й від кого допомога — від жінки, що не знає навіть, хто батько її дитини.
— Ох, Джейсоне! — тільки й мовила матінка.
— Вибачте, — кажу я. — Я не хотів завдати вам болю. То я не подумавши.
— Та чи могла я навіть припустити, що таке може статися, — каже, — після всього, що я вистраждала.
— Ні-ні, — кажу я. — То я не подумавши бовкнув.
— Сподіваюся, хоч цю чашу мені не доведеться випити, — каже.
— Авжеж, — кажу я. — Надто вже вона схожа на нього й на неї, аби ще сумніватися.
— Такого я б уже не знесла, — каже матінка.
— То й викиньте це з голови, — я їй. — А що, вона знову розхвилювала вас своїми вечірніми вилазками?
— Ні. Я змусила її усвідомити, що це робиться для її ж добра та що вона й сама колись мені за це подякує. Вона забирає до себе нагору свої підручники, я замикаю її на ключ, і вона сидить, учить уроки. Іноді світло горить у неї аж до одинадцятої.
— А звідки у вас така певність, що вона в цей час уроки вчить? — питаю я.
— Я вже й не знаю, чим іще їй там, на самоті, займатись, — каже. — Книжок вона не читає.
— Авжеж, — кажу я. — Де вам знати. І дякуйте своїй долі, що й не знаєте, — так я кажу. Але не вголос. Тільки знову розплакалася б, і знову через мене.
Я чув, як вона йде нагору сходами. Потім гукнула Квентіну, й та обізвалася з-за дверей: «Чого вам?» — «На добраніч!» — матінка їй. Потім скреготнув ключ у замку, й матінка потупала до себе в спальню.
Я ж докурив сигару й собі побрався нагору. У Квентіни все ще світиться. Світло сочиться крізь порожню замкову шпарину, але не чути жодного звука. Як же тихо вона вчиться. Можливо, у школі привчили до такої тиші під час занять? Потім я побажав матінці доброї ночі, пройшов до себе, дістав скриньку й знову перелічив. Чую, як Великий Американський Валах дає хропака за стіною, мов пильня пиляє. Десь я вичитав, що церковним співакам роблять таку операцію, аби голос у них став мов жіночий. Але, можливо, він і сам не відає, ні що з ним проробили, ні чому містер Берджес якось-то заспокоїв його штахетиною з паркана. Одначе коли б його просто з операційного стола, поки ще наркоз діяв, хутко перевезли до Джексона, то він би навіть і різниці не помітив. Але йому як Компсону така простота й на думку ніколи не спаде. Давай нам тільки щось складніше. І взагалі навіщо було з цим зволікати? Аби дочекатися, поки він вирветься на вулицю й накинеться на школярочку на очах у її рідного батька? Я про це так кажу: надто довго з цим зволікали, а відтяли зашвидко. Я знаю ще принаймні двох, які потребують чогось такого, до того ж одну з них зовсім недалеко шукати. Хоча я не певен, чи й це запоможе. Як я завжди кажу: вдалася шльондрою, то шльондрою й помре. Але ви дайте мені хоч добу, щоб не пхалися до мене з порадами про ймовірний курс акцій ті трикляті нью-йоркські жиди. Не треба мені мільйонних виграшів — ловіть на цей гачок смоктунів-початківців. Дайте мені тільки чесний шанс повернути свої гроші назад. А вже як це у мене вийде, то можете осюди вселити хоч і всі мемфіські борделі та бедлами: парочка хай ляже в моє ліжко, а хтось третій хай сяде за мій стіл — ґречно прошу!
8 квітня 1928 року