— То покладіть її на підлогу, а самі назад ідіть, у ліжко! — повторила Ділсі. — Тяжко долала вона, така безформна, надсадно сопучи, сходинку за сходинкою. — Ось за хвилину розпалю вогонь, а ще за дві воно й нагріється вам.
— Я ж не менше години вилежувалася, — знову завела своєї місіс Компсон. — То й надумала: певне, ти сподіваєшся, що я сама спущуся вниз та й розпалю вогонь!
Тут Ділсі досягла вершини сходів, узяла грілку.
— Ось зараз буде вам гаряченька, — сказала вона. — Ластер, бачте, заспав, бо півночі просидів на тій виставі. Та я вже й сама розпалю. Ну, то йдіть собі, не будіть усіх інших, а я вже сама попораюсь.
— Якщо вже ти попускаєш Ластерові, щоб виконував свою роботу абияк, то сама й страждай за нього, — сказала місіс Компсон. — Джейсон не похвалить, як дізнається. Сама знаєш.
— Не на Джейсонові грошики він квитка брав, — мовила Ділсі. — За це вже будьте спокійні.
Й розпочала свій спуск наниз. А місіс Компсон повернулася до своєї кімнати. Лягаючи знову в ліжко, вона все ще чула, як Ділсі досі спускається, і ця болісна забарність її просування от-от стала б геть нестерпучою і, чого доброго, ще довела б господиню до шаленої люті, але, на щастя, це незабаром урвалось — принаймні трохи стихло за захряснутими дверми комори.
Знову опинившись у кухні, Ділсі розпалила в плиті вогонь та й почала готувати снідання. Але зненацька вона все кинула й підійшла до вікна, подивилася на свою хатину, а тоді відчинила двері й гукнула, перекрикуючи шум вітру:
— Ластере! — Тоді подослухалась, ховаючи обличчя від вітру. — Агей, Ла-астере! — Знову послухала, але тільки хотіла гукнути ще раз, як із-за рогу й вигулькнув Ластер.
— Що, мем? — невинно запитав він, і то так невинно, що Ділсі аж заклякла на мить і пильно втупилася у хлопця, а в її погляді прозирнуло, крім подиву, й ще щось серйозніше.
— Ти де там колобродиш? — суворо запитала старенька.
— А ніде, — відказав той. — Просто в льох заглянув.
— А чо’ тебе понесло в той льох? Що ти там робив? — допитується вона. — Та не стовбич під дощем, дурило!
— Ну, нічого не робив, — мнеться він. Але хоч на ґанок вийшов.
— І не смій мені більше на поріг ступати без оберемка дров! — наказує Ділсі. — Я ж тут за тебе і дрова ношу, й у плиті розпалюю. Чи не казала я тобі вчора, щоб наносив повен ящик дров, а тоді вже й на виставу йшов?
— Я був наносив, — каже Ластер. — Повен ящик, по вінця.
— Куди ж ті дрова поділися?
— Не знаю, мем. Я їх не чіпав.
— Ну то хоч зараз наноси! — сказала Ділсі. — А тоді йди нагору, займися Беном.
І зачинила двері. Пішов Ластер до купи дров. Ті п’ятеро сойок заверещали, покружляли над будинком і знову шусть у гілля шовковиць. Ластер подивився на них. Тоді взяв камінця та й пошпурив у птахів:
— А-ки-иш! Вертайте назад у пекло — сьо’дні ж вам іще не понеділок!
Він навантажився цілою горою дров, тоді, заточуючись, вийшов якось на ґанок і наосліп тицьнувся, грюкнув дровами у двері, гублячи поліна. Тут Ділсі підійшла, відчинила двері, й Ластер рушив навмання через кухню.
— Тільки тихенько, Ластере! — крикнула стара, але хлопець уже й жбурнув весь величезний оберемок, із гуркотом-громом, приблизно в ящик. — Фу-у! — видихнув він.
— Ти що, весь дім розбудити хочеш? — насипалася на нього Ділсі. Й лясь йому долонею по потилиці. — А зараз катай нагору — одягати Бенджі.
— Так, мем, — сказав Ластер і попрямував до вхідних дверей.
— Куди це ти? — йому Ділсі.
— Та краще я обійду будинок і зайду через парадні, а то ще побуджу і міс Келайн, і всіх.
— Ти мені йди з чорного ходу, як я тобі сказала, — напучує Ділсі. — То йди ж, одягни Бенджі.
— Так, мем, — сказав Ластер, повернувся й пішов через їдальню. Стулка дверей гойднулася раз-другий, перестала. Ділсі заходилася готувати тісто на печиво. Неквапно крутячи ручку мукосійки над хлібною дошкою, вона заспівала, стиха напочатку, щось майже позбавлене мотиву й слів, одноманітне, суворо-печальне, а борошно дрібнесеньким рівним сніжком сіялося на дошку. В кухні потеплішало, чутніш замурмотіли мінори вогню, й Ділсі заспівала голосніше, от ніби голос їй відтав у теплі… — й тут із внутрішніх покоїв знову долинув голос місіс Компсон. Ділсі підвела обличчя, вдивляючись, от ніби її очі здатні були побачити, пронизуючи поглядом стелю й стіни, й справді уздріли стару жінку, яка стала на сходовому майданчику й з розміреністю автомата повторяла її ім’я.
— О Боже! — вигукнула Ділсі. Поклала мукосійку, витерла руки об подолок фартуха, взяла грілку зі стільця та, обкутавши фартухом руку, вже й взялася за ручку чайника, що якраз почав випускати струминки пари. — Уже несу! — відгукнулася вона. — Щойно закипіло.