Одначе цим разом господині потрібне було щось інше, тож Ділсі, тримаючи грілку за горлечко, мов неживу курку, підійшла до сходів і задерла голову догори.
— А Ластер хіба не з ним? — запитала вона.
— Ластер іще й не приходив до нас нагору. Я тут лежу, дослухаюсь, а його все немає. Я знала, що він припізниться, але сподівалася, що він таки встигне вчасно одягнути Бенджаміна, аби той не розбудив Джейсона в той єдиний день тижня, коли наш годувальник може відіспатися.
— Ви хочете, щоб усі ще спали, а самі від самого світання галасуєте на весь коридор, — сказала Ділсі. — А я ж того хлопа послала нагору ще з півгодини тому.
Місіс Компсон, притримуючи свого халата біля горла, дивилася на Ділсі.
— А що ти надумала зробити? — спитала вона.
— Піду одягну Бенджі та зведу наниз до кухні, аби він не побудив Джейсона та Квентіну, — відповіла Ділсі.
— А сніданок готувати ще не починала?
— Буде вам і сніданок, — відповіла Ділсі. — А ви краще знову ляжте. Зараз прийде Ластер і розпалить вам у коминку. Холодний сьогодні ранок.
— Та й я це відчула, — сказала місіс Компсон. — Ноги у мене, як льодяки, і від того я й прокинулась. — Подивилась, як Ділсі повільно й довго береться нагору сходами, а тоді ще сказала: — Ти ж знаєш, як сердиться Джейсон, коли сніданок припізнюється.
— Не можу ж я одразу багато чого робити, — сказала Ділсі. — То йдіть уже, лягайте, а то ще й вас доведеться мені доглядати цього ранку.
— Якщо ти надумала кинути все й піти одягати Бенджаміна, то, мабуть, треба мені самій спуститися до кухні та й скухторити сніданок. Ти ж не гірше мене знаєш, як це знервовує Джейсона, коли сніданок подають невчасно.
— А ви скажіть мені спершу, хто їстиме те ваше калапуцяння? — заперечила Ділсі. — Краще йдіть та й полежте, — знову порадила вона, продовжуючи тяжке своє сходження. А місіс Компсон дивилася та й дивилася, як стара негритянка чалапає нагору, однією рукою спираючись на стіну, а другою притримуючи свої спідниці.
— То ти надумала розбудити його тільки для того, щоб одягнути? — поцікавилася вона нарешті.
Ділсі зупинилася. Одна нога піднята на наступну сходинку, рука спирається об стіну — отак вона й заклякла, незрушно та безформно бовваніючи на тлі сірого проблиску з віконечка.
— То він, виходить, іще й досі не прокинувся? — зрештою запитала вона.
— Принаймні спав, коли я до нього зазирнула, — сказала місіс Компсон. — Але йому давно вже пора прокинутись. Він-бо ніколи не спить довше половини восьмої. Сама ж знаєш.
Ділсі на те нічого не сказала. Вона заклякла в незрушності, тримаючи порожню грілку за горлечко, але місіс Компсон, дарма що вирізняла Ділсі лиш як невиразну пляму без глибини, добре знала цю її позу — ледь понуру, як ото буває у корови під дощем.
— Ну що тобі до того, — сказала місіс Компсон. — Не на тебе ж ліг цей тягар. Це не твоя відповідальність. Ти завжди можеш піти собі куди завгодно. Не тобі випало що день Божий винóсити на плечах своїх оцю ваготу. Що тобі до всіх їх, до пам’яті містера Компсона. Я ж бо знаю, що ти ніколи не мала ніжних почуттів до Джейсона. І ніколи й не намагалася приховати свою нелюбов до нього.
Ділсі все мовчала. Та ось вона повільно обернулась і, тримаючись рукою за стіну, розпочала свій спуск, обома ногами, як те роблять маленькі діти, стаючи на кожну сходинку.
— То ви вже йдіть до себе, а його й не чіпайте, — сказала вона. — Не заходьте до нього поки що. Ось я зараз розшукаю Ластера та й пришлю до нього. А він хай ще поспить.
Ось вона вже й повернулася до кухні. Зазирнула в плиту, тоді через голову скинула свого фартуха, надягла шинель, відчинила вхідні двері й окинула поглядом подвір’я. Лиш вітер жбурнув їй в обличчя колючу мжичку, але нічого рухомого, на ногах, не потрапило до її поля зору. Тоді вона обережно, мов скрадаючись, спустилася з ґанку та обійшла ріг кухні. Й тієї ж самої миті перед нею виник Ластер — швидко, з безневинним виглядом, вискочив із льоху.
Ділсі й замерла.
— Ти що там затіяв? — спитала вона.
— А нічо’, — відказав Ластер. — Містер Джейсон звелів мені перевірити, звідки в погребі вода береться.
— Звелів то звелів, але коли ще? — сказала Ділсі. — Чи не на цей Новий рік, га?
— Просто я подумав: хай погляну, поки вони сплять, — сказав Ластер.
Ділсі підійшла до дверей льоху. Ластер відступив набік, і вона задивилася в сутінь, що тхнула сирою землею, цвіллю та гумою.
— Гм! — проказала Ділсі. Тоді знову глянула на Ластера. Той відповів їй своїм поглядом — лагідним, невинним та відкритим. — Що ти намислив, не відаю, але не смій того робити. Сьогодні від самого рання інші мені спокою не дають, то й ти туди ж? Зараз-таки біжи до Бенджі, займися ним, чуєш?