— Та чула, — пробурчала Ділсі. — Коли ви вдома, тільки вас одного й чути. Як не Квентіну лаєте, то маму вашу, а як не маму, то Ластера з Бенджі. І нащо ви йому отак попускаєте, міс Келайн?
— Ти краще так чини, як тобі велено, — сказала місіс Компсон. — Тепер він у нас глава родини. І має право вимагати від нас, щоб шанували його побажання. Я стараюсь виконувати його волю, а якщо вже я, то ти й поготів можеш.
— Але ж він нерозумно чинить! Щоб то тільки через його поганий настрій та піднімати Квентіну з ліжка? Аби тільки йому догодити! — заявила Ділсі. — Чи, може, на вашу думку, то вона й вікно розбила?
— Якби додумалась, то й розбила б, — сказав Джейсон. — Ото йди і зроби, що я сказав тобі.
— А я б і не гудила її, хай би вона й розбила, — пробурчала Ділсі, вже шкандибаючи до сходів. — Яке щастя, коли ви всі вдома: тільки й знаєте, що прискіпуватися до неї!
— Помовч, Ділсі, — сказала місіс Компсон. — Не тобі й не мені вчити Джейсона, що та як чинити. Іноді й мені здається, що він хибить, але я намагаюся виконувати його побажання, заради всіх вас. Якщо вже я знайшла сили спуститися до столу, то й юна Квентіна зможе.
Ділсі вийшла. Вони чули, як важко старенька чалапає зі сходинки на сходинку.
— Висококласний у вас набір слуг, — сказав Джейсон, накладаючи в тарілки страву, спочатку матері, потім собі. — А чи мали ви коли такого з-поміж них, кого варто було вбити? Гадаю, ви таки вбили когось із них, але це було не за моєї пам’яті.
— Я мушу потурати їм, — сказала місіс Компсон. — Я ж бо геть у всьому залежу від них. Ох, була б я дужа. Коли б то! Як я хотіла б самотужки виконувати всю домашню роботу. Хоч би цей тягар зняла б із твоїх пліч.
— І в якому чудовому сажі зажили б ми тоді! — сказав Джейсон. — Хутчій, Ділсі! — прокричав він.
— Я знаю, — сказала місіс Компсон, — ти сердишся на мене за те, що я дозволила їм усім піти сьогодні до церкви.
— Піти куди? — перепитав Джейсон. — Хіба той клятий балаган іще й досі в місті?
— До церкви! — повторила місіс Компсон. — У чорнюків сьогодні спеціальна великодня служба. Я пообіцяла Ділсі ще два тижні тому, що відпущу їх сьогодні.
— А це означає, що обід ми їстимемо сьогодні холодний, — виснував Джейсон. — Чи й зовсім без обіду лишимося.
— Знаю, це моя провина, — сказала місіс Компсон. — Знаю, ти засуджуєш мене.
— А за що ж? — спитав Джейсон. — Невже це ви воскресили Христа?
Вони чули, як Ділсі зійшла на горішню сходинку, потім розчули її забарну ходу в себе над головою.
— Квентіно! — гукнула старенька. Тут-таки Джейсон поклав ніж і виделку на стіл, і вони обоє, син і мати, заклякли одне навпроти одного в однакових вичікувальних позах: він — холодний і гостропроникливозорий, із карими очима-крем’яшками в чорній облямівці, з коротко підстриженим чубом, що хвалився прямим проділом та двома жорсткими каштановими кучериками, бараноріжно на чоло спущеними, немов у того бармена з карикатури; і вона — холодна й сварлива, з геть чисто білими косами й набряклими мішками під очима, що мали скривджено-спантеличений вираз, а були такі темні, мов суцільні зіниці, а чи то зовсім беззіничні.
— Квентіно! — гукала Ділсі. — Вставай, голубонько. Тебе снідати ждуть.
— Ніяк не доберу, як воно розбилось, — сказала місіс Компсон. — А ти певен, що це сталося вчора, не раніше? Воно вже й давно могло розбитись, а дні стояли теплі, ти міг і не завважити. Тим паче вгорі, за шторою…
— Востаннє повторю вам: це сталося вчора, — відказав Джейсон. — Чи ви гадаєте, я не знаю своєї кімнати? Гадаєте, я міг тиждень у ній прожити й не укмітити, що в вікні дірка — руку можна просунути… — Тут голос його урвався, завмер, і Джейсон тільки витріщався на свою матір очима, з яких на мить мовби випарувався всякий вираз. От ніби очі його віддих затамували, а мати й собі дивилася на сина, і обличчя було в неї одутле та сварливе, нескінченно яснозоре — й однак тупе. Отак вони й сиділи, коли Ділсі знову загукала:
— Квентіночко! Не грайся, сонечку, в піжмурки зі мною. Іди поснідай, люба. Вони ж там зачекалися тебе.
— Це просто незбагненно, — мовила місіс Компсон. — Так ніби які зламники намагалися проникнути в будинок… — Тут Джейсон як підскочить, як зірветься на рівні ноги. Грюкнув, упавши назад, стілець. — Чого ти… — лише промовила місіс Компсон, витріщившись на сина, але він вихором промчав повз неї до сходів і кількома стрибками виметнувся на майданчик. А навстріч йому Ділсі. Джейсонове обличчя ховали тіні, й Ділсі сказала:
— Вона там дметься. Мама ваша ще й не відімкнула… — Але Джейсон шугнув повз неї і — коридором, до одних дверей. Він не став кликати Квентіну. Схопився за ручку, посіпав, тоді постояв, усе ще тримаючись за ручку й ледь нахиливши голову, немов дослухався до чогось — не до того, що могло діятись у кімнаті за дверми, а до чогось дуже віддаленого, що вже дійшло до його слуху. Вигляд він мав людини, що нахиляється й дослухається тільки для того, щоб переконати себе на протилежне тому, що вона вже розчула. Позад нього місіс Компсон підіймалася сходами, гукаючи його на ім’я. Коли ж вона уздріла Ділсі, то перестала кликати його, а почала гукати Ділсі.