— Кажу ж вам: вона ще й не відімкнула дверей, — сказала йому Ділсі.
Коли ж вона це сказала, він обернувся на голос і прискочив до неї, але не з криком, а тихим, діловитим запитанням:
— А ключ у неї? Себто чи він при ній, а чи доведеться їй ще…
— Ділсі! — гукала місіс Компсон зі сходів.
— Від чого ключ? — перепитала Ділсі. — Чом ви не дозволите…
— Від цієї кімнати ключ! — сказав Джейсон. — Вона, матінка, весь час його з собою носить? — Тут він уздрів місіс Компсон і побіг їй назустріч. — Ключа дайте! — сказав їй, а тоді кинувся облапувати кишені її заношеного чорного халата. Мати вчинила синові опір.
— Джейсоне! — крикнула вона. — Джейсоне! Що це ви з Ділсі, знову стараєтесь, щоб я злягла? — промовляла вона, силкуючись відштовхнути нечемні його руки. — Та невже навіть у неділю ви не дасте мені спокою?
— Ключ! — повторяв Джейсон, продовжуючи те своє обмацування. — Дайте його сюди! — Тоді озирнувся на двері, от ніби сподівався, що двері розчахнуться самі, ще до того, як він повернеться до них із ключем, котрого ще й досі не знайшов.
— Ой, Ділсі! — кликала на поміч місіс Компсон, обіруч затуляючи кишені.
— Та дай же мені ключа, ти, дурепо стара! — зненацька загорлав Джейсон. І тут-таки висмикнув з її кишені величезну в’язку іржавих, мов у середньовічного тюремника, ключів на залізному кільці й прожогом кинувся назад до дверей, а обидві жінки подибали слідом за ним.
— Агей, Джейсоне! — загукала місіс Компсон. — Та він же нізащо не знайде потрібного, — сказала вже старій негритянці. — Ти ж знаєш, Ділсі, я нікому не дозволяла брати мої ключі… — заголосила вона.
— Тихо! — сказала їй Ділсі. — Він їй нічого не заподіє. Я не попущу йому.
— Але щоб то недільного ранку, в моїй оселі, — примовляла місіс Компсон. — А я ж так старалася виховати їх щирими християнами!.. Джейсоне, дай я знайду потрібного! — І взяла його за руку. А тоді вже й силоміць спробувала забрати ключі, але він поштовхом ліктя відкинув її, на мить озирнувся на неї холодним, стражденним поглядом та й знову заходився коло дверей і неслухняних ключів.
— Тихо! — повторила Ділсі. — Ох, Джейсоне…
— Скоїлося щось жахливе! — заквилила місіс Компсон. — Я знаю, знаю… Дай-но їх мені, Джейсоне! Він навіть не дозволяє мені знайти ключа від кімнати у моєму домі!
— Ну-ну, — заспокоювала її Ділсі. — Та що там могло статись? Я ж тут, з вами. Я не дозволю йому скривдити її. Квентіно! — голосно покликала вона. — Не бійся, голубонько, я ж ось тутечки.
Тут двері нарешті відімкнулись, відчинилися досередини. Джейсон на мить став на порозі, собою затуливши кімнату, а тоді ступив набік.
— Зайдіть, — сказав він якимсь глухо-невиразним голосом. Жінки увійшли. Кімната була не дівоча, а взагалі якась нічия. І слабесенький дух дешевої косметики, кілька жіночих дрібничок та й інші сліди незугарних і приречених на невдачу спроб зробити кімнату затишною, ожіночнити її тільки підкреслювали безликість її, надаючи їй мертвотно-стереотипної тимчасовості номера в будинку побачень. Постіль не чіпана. На підлозі лежала брудна сорочка дешевого шовку, надто яскраво-рожевого, з незасунутої шухляди комода звисала панчоха. Вікно — розчахнуте навстіж. Там росла груша, майже впритул до будинку. Вона якраз цвіла, гілля шурхотіло, чіпаючи стіну, й разом із краплинками мжички у вікно лився печальний грушевий аромат.
— От бачите, — сказала Ділсі. — Казала ж я, що нічого з нею не сталося.
— Не сталося? — перепитала місіс Компсон. Ділсі увійшла слідом за господинею, торкнулася її руки.
— Ідіть ляжте зараз, — сказала вона. — А я розшукаю вам її за десять хвилин.
Місіс Компсон відкинула Ділсіну руку.
— Шукай записку! — сказала вона. — Квентін теж, перш ніж те вкоїти, лишив був записку.
— Добре, — погодилася Ділсі. — Я пошукаю записку. А ви йдіть до себе.
— Таж я знала, що таке станеться, від тої хвилини знала, коли її нарекли Квентіною! — мовила місіс Компсон. Підійшла до комода, почала перебирати розкидані там речі — слоїки від парфумів, коробочки пудри, пожованого олівця, розламані ножиці на церованому шарфі, що весь був у пудрі й плямах від помади. — Шукай записку! — повторила вона.