— А що ти тут йому робив? — присікалася Ділсі. — І так сьогодні тяжкий день випав, а тут іще й ти збиткуєшся над нещасним.
— Та нічого ж я йому й не робив, — виправдався Ластер. — То містер Джейсон налякав його — він і розмукався. А що, містер прибив Квентіну, тільки не на смерть?
— Тихо, Бенджі! — сказала Ділсі. Той і принишк. Старенька підійшла до вікна, виглянула на подвір’я. — Невже передощило? — запитала.
— Так, мем, — сказав Ластер. — Давно вже.
— То йдіть на свіже повітря, погуляйте, — розпорядилася вона. — А я допіру ледве заспокоїла міс Келайн.
— А ми підемо до церкви? — запитав Ластер.
— Я сама скажу, підем чи ні, трохи згодом. Веди його чимдалі від будинку, а я вас гукну.
— А на пасовисько можна? — спитав Ластер.
— Можна. Тільки не води його попід будинком. Я вже й так зморилася.
— Гаразд, мем, — сказав Ластер. — Меммі, а куди подався містер Джейсон?
— А тобі воно треба? — запитанням відповіла Ділсі й почала прибирати зі стола. — Тихо, Бенджі. Зараз Ластер поведе тебе надвір, погуляєте.
— Але що ж він зробив міс Квентіні, меммі? — допитувався Ластер.
— Нічого не зробив. Ну, забирайтеся звідсіль!
— А я б’юсь об заклад, що її і в будинку немає! — випалив Ластер.
Ділсі подивилася на хлопця.
— А звідки ти знаєш, що її тут немає?
— Ми з Бенджі бачили, як вона вчора вечірком із вікна спускалася. Правда, Бенджі?
— Ви бачили? — перепитала Ділсі, не зводячи погляду з Ластера.
— Та вона ж щовечора так робить, — сказав Ластер. — Просто по отій груші й злазить.
— Не бреши ти мені, хлопче-чорнюче! — сказала Ділсі.
— Не брешу я. Он Бенджі спитайте.
— То чом же ти нічого не казав про це раніш?
— А не моє ж воно діло, — відповів Ластер. — Не такий я дурний, аби пхати носа в справи білих. Ну, то ходім, Бенджі! Надвір!
Вони вийшли. Ділсі постояла біля стола, потім прибрала посуд в їдальні, сама поснідала й підмела в кухні. Тоді скинула фартуха, почепила на цвях і подибала до сходів, там поприслухалася хвильку: ні, згори ані звуку. Надягла шинель, капелюшка й подалася до своєї хатини.
Дощу вже не було. Віяло тепер із південного сходу, небо згори світило блакитними латками. За деревами, дахами, шпилями міста сонце білястим клаптем накрило вершину пагорба, потім його там спила тінь від хмари. Ось вітер доніс один бем дзвона, а тоді, мов за сигналом, його підхопили, йому завторували й інші дзвони.
Двері халупини відчинилися, випустивши надвір Ділсі, яка знову надягла брунасту накидку, пурпурову сукню та чорного бриля, але цим разом вона була без хустки, зате в бруднувато-білих пальчатках. Вона вийшла на подвір’я, гукнула: «Ластере!» Хвильку вичекавши, попрямувала до будинку, обійшла ріг, тримаючись ближче до стіни, й зазирнула у відчинені двері льоху. Бен сидів на сходинці, а перед ним, навпочіпки на сирій підлозі — Ластер. Лівою рукою чорношкірий хлопець упер стійма в підлогу пилку, ледь вигнувши-напружинивши її, а в правиці тримав зачовганого макогона, який ось уже тридцять років слугував Ділсі в її справі готування печива. Він ударив — збоку по пилці. Її полотно ліниво тенькнуло й змовкло з мертвотною моментальністю, заклякнувши тонкою рівною дугою під Ластеровою рукою. Вигнулась — і край. Німотна, незбагненна…
— Таж і він точно отак робив, — мовив хлопець. — Певне, кращого товкача треба взяти.
— То ось чим ти тут тішишся, — обізвалася до нього Ділсі. — Ану віддай мені макогона.
— Та нічого йому не зробилося, — запевнив Ластер.
— Давай-давай сюди, — вимагала невблаганна Ділсі. — Але спершу постав пилку на місце.
Поставив хлопець пилку, віддав бабусі макогона. І тут знову заголосив Бен — безнадійно та протягло завив. Але хіба то було щось? Та ніщо. Просто шум. А можливо, саме в цьому шумі, якоюсь грою планетних поєднань, на одну лиш мить здобулися на голос і весь час, і непройдешня печаль та несправедливість…
— Чуєте, як розревівся? — сказав Ластер. — Ото відколи ви послали нас надвір, він весь час отаке витворяє. Вже й не знаю, що вселилося в нього цього ранку.