— А приведи-но його сюди, — звеліла Ділсі.
— Ходімо, Бенджі, — звернувся до нещасного Ластер. Зійшов до нього по східцях, узяв за руку. І Бен покірно пішов, усе так само голосячи, мов передражнюючи пароплавні хрипкі гудки, і плач той його начебто починався ще й раніше, ніж проб’ється сам звук, сам шум, а згасав ніби швидше шуму.
— Ану скоч по його шапку! — послала Ластера Ділсі. — Тільки тихесенько! Не потривож міс Келайн. Ну давай, біжка. Ми й так загаялись.
— Вона все одно зачує Бенджі, якщо ви не вговкаєте його, — сказав Ластер. — Як вийдемо з двора, так він і вгамується, — запевнила його Ділсі. — Чуттям чує. Отого й плаче.
— Чує — а що, меммі? — допитувався Ластер.
— Ти біжи по шапку, — відмахнулася Ділсі.
Пішов Ластер. Ділсі з Беном лишилися стояти на порозі льоху, Бен сходинкою нижче. Вітер гнав небом розскубане на клапті хмаровиння, а воно тягло за собою свої прудкі тіні — по вбогому городу, через побитий паркан, через подвір’я. Ділсі повільно й неперервно гладила Бена по голові, підрівнюючи гривку, що спадала йому на чоло. Тепер він лише хлипав, тихо та несквапно.
— Тихо-тихо, — примовляла Ділсі, — тишком-нишком. Іще хвилинка — й ми заберемося звідси. — Тихо, ой тихо…
Бен тільки похлипував, заспокоєно й несквапно.
Ось повернувся Ластер: на голові в нього красувався новий жорсткий брилик із пістрявою стрічкою, а в руці він ніс сукняну шапку. Той брилик начебто якось виокремлював Ластерів череп, немов юпітером висвітлював усі його неповторні кути й площини. І така своєрідна була форма того черепа, що хто тільки раз, не придивляючись, на нього гляне, тому видасться, начебто брилик сидить не на Ластерові, а на комусь, хто ззаду притулився до хлопця. Ділсі критично придивилася до того брилика.
— А чом не надягнув старого? — спитала вона.
— Не знайду — та й годі, — розвів руками Ластер.
— Так я тобі й повірила. Я певна: ти його ще з вечора навмисне десь так запхнув, аби не знайти вранці. Хочеш перевести нового брилика.
— Ой, меммі! — сказав Ластер. — Та дощу ж не буде.
— Звідки тобі знати? Ото ліпше надягни старого, а цього заховай.
— Ой, меммі!
— Ну, тоді парасольку візьми.
— Ой, меммі!
— Даю тобі на вибір, — сказала Ділсі. — Або старого надягни, або парасольку прихопи. Так чи так, але зроби. Мені байдуже як.
Подався Ластер до хатини. А Бен тихенько пхинькає.
— Ходім! — сказала йому Ділсі. — А вони нас наздоженуть. Підем співи послухаємо. — Вони обійшли будинок, звернули на алею до воріт. — Тссс, тссс! — раз у раз примовляла Ділсі. Ось і до воріт дійшли. Ділсі відчинила хвіртку. Позад них на алею вийшов Ластер, із парасолькою в руці. Поруч нього ступала жінка. — Ось і вони підходять, — мовила Ділсі, виходячи з Беном на вулицю. — Ну ж бо, цить! — сказала вона. І Бен принишк. Тут Ластер і Фроні, мати Ластерова, наздогнали їх. Фроні була худорлява жінка з пласким, але приємним обличчям, убрана в ясно-блакитну шовкову сукню, а голову їй прикрашав заквітчаний капелюшок.
— Ти півтора місяця трудилася, щоб заробити на сукню, що на тобі, — звернулася Ділсі до Фроні. — А що, як дощ піде? Що ти тоді робитимеш?
— Мокнутиму, а що ж іще? — відповіла Фроні. — Зупинити дощ я не можу.
— А меммі завжди говорить про те, що дощ піде, — сказав Ластер.
— Таж якщо я не подбаю про всіх вас, то хто подбає? — здивувалася Ділсі. — Але ходімо швидше, бо й так спізнюємось.
— Сьогодні проповідь виголосить преподобний Шеґоґ, — повідомила Фроні.
— Так? А хто ж він такий? — запитала Ділсі.
— Він із Сент-Луїса, — сказала Фроні. — Кажуть, вели-и-кий проповідник.
— Гм, — мовила Ділсі. — Тут нам такий проповідник потрібен, що вселив би страх Божий у цю нашу непутящу молодь.
— А преподобний Шеґоґ нажене їм страху, — запевнила Фроні. — Так кажуть.
Ішли вони вулицею. На всю її тиху довжину ошатними гуртами рухалися, прямуючи до церкви, білі — під вітряними дзвонами, у мінливих то проблисках, то потьмареннях несміливого сонця. Вітер налітав хвилями з південного сходу, сирий та холодний після нещодавніх теплих днів.
— Краще б ви, меммі, не водили його до церкви щонеділі, — сказала Фроні. — Люди говорять.
— Які такі люди? — запитала Ділсі.
— Та доводиться вислуховувати, — сказала Фроні.
— А я знаю, що то за люди такі, — сказала Ділсі. — Наволоч біла, ось хто. Мовляв, білій церкві він не підходить, а негритянська не підходить йому.
— Так воно чи інак, а люди говорять, — вела своєї Фроні.
— А ти їх до мене посилай, — порадила Ділсі. — Скажи їм, що Богові всемилостивому байдуже, розумний він чи ні. Це тільки для наволочі білої важить.