Далі поперечна вуличка повела їх уділ, ставши невдовзі польовим путівцем. Обабіч неї, під схилами насипу, широко розляглася пласка низовина, всіяна невеличкими халупинами, чиї прогнилі дахи заледве сягали рівня дороги. Втиснуто ж ті хижки у невеличкі подвір’ячка, де й натяку не знайти бодай на якісь моріжки, а лиш купами всякий мотлох: потрощена цегла, поламані штахети, черепки… — речі, що тішилися колись певною прикладною вартістю. Траву тут репрезентувала то тут, то там якась випадкова бур’янина, а з дерев на очі потрапляли хіба шовковиці, та акації, та ще платани, багато з яких уже й всихали, вражені тим самим згубним зубожінням-загниванням, що й все довкола тих халуп, — і навіть зелень на деревах видавалася лише печально-стійкою пам’яткою вересня, от ніби й сама весна їх обділила, зоставивши живитися самим лише густим духом негритянських нетрів, якого ні з чим не переплутаєш.
Мешканці халупин забалакували зі своїх порогів до них, зазвичай звертаючись саме до Ділсі:
— Агей, сестро Ґібсон! Як ся маєш зрання сьогодні?
— Я добре. А ви ж як?
— Та нічогенько, дякую.
Негри виходили зі своїх хатин і некрутим насипом видиралися на дорогу — чоловіки в костюмах, хто в солідному, а хто в скромному брунатному або чорному, із золотим ланцюжком від годинника по камізельці, дехто й з ціпком; котрі молодші — ті в дешевому крикливо-блакитному чи смугастому, у виклично-елегантських капелюхах, ну, а жінки ледь чванькувато шурхотіли сукнями, а діти йшли в поношеній, купленій з білих рук одежинці й поглядали на Бена з потайністю нічних звірят.
— Закладаюсь: ти не посмієш підійти й торкнути його.
— Та ще й як посмію!
— Б’ємось об заклад: не торкнешся. Закладаюсь: побоїшся.
— Він на людей не накидається. Він просто дурник.
— А як дурник, то що, й не накинеться?
— Оцей — ні. Я вже чіпав його.
— А от зараз побоїшся зачепити.
— Так он міс Ділсі дивиться ж.
— Та й без неї не посмієш.
— Він на людей не накидається. Він просто дурник.
Люди, котрі старші, раз у раз забалакували до Ділсі, але сама вона озивалася тільки до старих, а честь відповідати молодшим полишала на Фроні.
— Меммі сьо’дні зрання чогось трохи нездужає.
— Це негоже. Та дарма, преподобний Шеґоґ зараз її зцілить. Дасть їй і полекшу, й звільнення від тягарів.
Дорога знову пішла вгору, і місцевість попереду стала схожа на декорацію. Облямований згори дубами, відкрився спадистий витин в урвищі червоної глини, і саме в той виріз уклинилася дорога та там і закінчилася, мов хто обрубав її. А поруч пошарпана негодами церковця, мов намальована, піднесла догори свою старезну дзвіницю, і весь той краєвид був плаский, позбавлений перспективи, немовби розфарбовані картонні лаштунки, втулені на самому краєчку пласкої землі, на сонячному та вітряному тлі простору, квітня й ранку, сповненого дзвонів. Оце ж сюди й стікався люд, у всій своїй забарній святковій поважності. Жінки й діти проходили досередини, а чоловіки, збиваючись у гурти, неголосно розмовляли собі, поки не віддзвонили дзвони. А тоді вже позаходили й вони.
Всередині церква була прикрашена скупими квітковими приносинами з кухонних грядок та живоплотів, а ще смужками барвистого тисненого паперу, які тяглися по стінах і попід склепінням. Над катедрою висів різдвяний дзвін, що дивом не розсипався ще від усього пережитого. На катедральному помості порожньо, але хор уже на місці, обмахується, хоча ще навіть не дуже й тепло.
Більшість жіноцтва скупчилася з одного боку — порозмовляти. Тоді дзвін бамкнув раз, і вони кинулися врозсип, шукаючи місця, і якусь хвилину паства сиділа тихо, вичікуючи. Дзвін бамкнув іще раз. Хор підвівся й заспівав, і всі голови обернулися до тих, що саме заходили. А то був запряг, що складався з шістьох малих дітей, перевитих білими биндами й квітами: чотири дівчинки з ганчір’яними бантиками-метеликами в тугих кісках і два під машинку обстрижені хлопчики, і той запряг рухався проходом, а позад дітей ступали, один за одним, двоє чоловіків. Котрий ішов другим, був дебелий чолов’яга, ясно-кавовий з лиця, поважно-імпозантний у сурдуті й білій краватці. Голова його була величава й глибокомисла, а шия соковитими бганками викочувалася з-за коміра. Але хто ж його, місцевого пастора, тут не знав, і тому, навіть коли він пройшов, погляди парафіян усе лишалися зверненими назад, за його спину, й аж коли хор змовк, усі збагнули, що продивилися священика-гостя, бо він уже пройшов. Та коли той, хто ступав перед їхнім пастором, зійшов на підвищення й став за катедру, все так само передуючи господареві церкви, з грудей вирвався звук, який годі описати: зітхання, шум подиву й розчарування.