Великий проповідник виявився маленьким-щуплявим чоловічком у потертому альпаговому піджачку. Личко мав він чорне, ще й зморщене, мов у старенької мавпочки. І знову заспівав хор, малята підвелися й проспівали безголосо, писклявими переляканими шепоточками, і весь цей час парафіяни якось ніби ошелешено витріщалися на того прибулого плюгавця, що сів поруч монументальних тілес місцевого пастора — мов на те, щоб через той контраст видатися ще плюгавішим, неначе який місцевий селюк. Усе так само оторопатіло, очам своїм не вірячи, сиділи вони й слухали, як їхній пастор, підвівшись, відрекомендував їм гостя — тонами соковитими й перекотистими, сама єлейна урочистість яких підкреслювала нікчемність прибульця, замалим не закреслюючи його й зовсім.
— І чо’ вони везли нам отаку поторочу аж із самого Сент-Луїса? — прошепотіла Фроні.
— А я бачила ще й чудніші за це знаряддя Божі, — відказала Ділсі. — Тссс! — цитькнула на Бена. — Ось зара’ знов заспівають.
Тут гість підвівся й заговорив — а мова ж його звучала геть як мова білого. Голос його лився розміреним і холодним потоком, і то був гучний, великий голос, ніяк не сумірний з малістю тілечка промовця. І паства заслухалася — спочатку з цікавості, як ото коли б мавпочка та й забалакала по-людському. Потім стали стежити за ним, гейби за канатоходцем. Навіть забули непоказний його вигляд — такою віртуозною виявилася оця його гонитва, оце балансування й ковзання по рівній та холодній дротині голосу, а коли, нарешті, плавко й стрімливо зійшовши на низи, він змовк, стоячи біля аналоя й поклавши на нього підняту до плечового рівня руку, а тільцем своїм мавпячим заклякнувши, мов мумія чи яка спорожнена посудина, слухачі зітхнули й заворушились, мов зі сну прокидаючись, що всім їм разом наснився. За катедрою хор безнастанно обмахувався віялами.
— Тихо! Тсс! — прошепотіла Бенові Ділсі. — Зара’ знову заспівають!
І тоді пролунав голос:
— Братіє!
Проповідник і не зворухнувся, не змінив пози. Не забрав руки з аналоя, а так і стояв незрушно, поки голос дзвінкими відлунками згасав поміж стін. Мов день від ночі, так відрізнявся цей його голос від дотеперішнього, печаллю тембру нагадуючи альтгорн, і, западаючи в серця їхні, він знову лунав там, коли вже й усі відлунки, скупчившись водно, позатихали.
— Братіє і сестріє! — пролунало знову. Тут проповідник забрав руку з аналоя і закрокував перед ним туди-сюди — квола, згорблена над собою постать, мовби того чоловіка, що замурувався в боротьбу з невблаганною землею. — У мені ожили пам’ять і кров Агнця Божого!
Зігнувшись у три погибелі й заклавши руки за спину, він невтомно крокував із кутка в куток помосту під різдвяним дзвоном і паперовими фестонами. Скидався він на битий негодами скельний уламок, який знову й знову захлинали, хвиля за хвилею, навали його голосу. Здавалося, він згодовує тіло своє цьому голосові, який упирем уп’явся в нього й поглинає на очах у парафіян, і ось уже не лишилося ні його, ні їх, ані навіть голосу, а самі тільки серця розмовляли з серцями у співочих ладах, і слова були вже непотрібні… отож коли він завмер, щоб передихнути, спершись на аналой і задерши мавпяче обличчя, мов розіп’ятий у світлому стражданні, мовби подолавши непоказність свою та вбогість і позбавивши її хоч би якої ваги, — протяглий видих-стогін вирвався зі слухачів, і сопрано якоїсь жінки проспівало: «Так, Ісусе!»
Рвано-хмарно пропливав понад їхніми головами день, а тьмяні вікна то зажевріють, то згаснуть у примарних одблясках… Повз церкву проїхав автомобіль, пробуксовуючи по піску путівця, і завмер десь удалині. Ділсі сиділа випростана, поклавши заспокійливу руку Бенові на коліна. Дві сльози скотилися по запалих її щоках, по зморшках-борознах, що поорали їх незліченні осяяння жертовності, й самозречення, й літ…
— Братіє! — видихнув проповідник хрипким пошептом, не роблячи й руху.
— Так, Ісусе! — просопранив той самий жіночий голос, усе ще притамований.
— Браття та сестри! — знову залунали ті печальні його альтгорни. Зняв руку з аналоя, випростався, підніс обидві руки догори. — В мені ожили пам’ять про Ягня Боже та про кров його пролитую!
Слухачі й не завважили, коли саме його мова й вимова, його інтонації набули простонародного, негритянського звучання, — вони тільки сиділи й ледь погойдувалися на своїх місцях, а той його голос немовби поглинав їх цілковито, душу й тіло.