— Коли ті довгі, холодні… О браття, скажу я вам, коли ті довгі, холодні… Я, вбогий грішник, я бачу світло і бачу слово! Розсипалися ж вони на порох, ті колісниці єгипетські, ті покоління в безвість канули. Був собі багач, а де він ниньки, о браття? І був собі злидар — де ж він теперечки, о сестрички? Ой, кажу я вам: горенько вам буде, як не причаститеся молока й роси спасіння того старожитнього, коли ці довгі, холодні літа промайнуть-пропадуть!
— Так, Ісусе!
— Кажу ж вам, братики, кажу ж вам, сестроньки: прийде, нагряне останній строк для кожного. І скаже вбогий грішник: допустіть мене лягти біля Господа, дозвольте ношу мою скинути! Що ж спитає тоді Йсус, о братики? О сестроньки? А чи жива в тобі, спитає, пам’ять про Ягня Боже та про кров його? Бо ж негоже мені переобтяжувати небеса понад міру!
Тут він попорпався в піджаку, добув хустинку й утер обличчя. У приміщенні загуло-зашуміло, злагоджено й негучно видихнулося: «Ммммммммммммм!» І той самий сопраново-високий голос жіночий вигукнув:
— Так, Ісусе!
— Браття! Гляньте на отих малих діток, що сидять он тамечки. Колись і Ісус був як оце вони. Його ж ненька спізнала і муку, й радощі материнські. Колись, либонь, колисала вона його вечорами, і янголи колискову йому співали, а як вигляне вона за двері, то бувало, мабуть, що й поліцію римську побачить. — Назад-уперед крокуючи, утирав він спітніле обличчя. — Тож, браття, вчувайте! Я бачу той день. Марія сидить на порозі, а на колінах Ісус у неї, маленький Ісусик. Такий самісінький, як і діточки оті маленькі. Я чую, як янголи його люляють, співають мир і славу в вишніх, бачу, як склеплюються йому оченята, а зараз бачу, як Марія підхопилася, бачу обличчя солдатів: «Зараз ми вб’ємо! Ми вб’ємо! Вб’ємо младенця Ісуса!» Чую, як плаче-голосить бідолашна матінка — хочуть забрати у неї спасіння та слово Боже!
— Мммммммммммммммм! Ісусе! Младенцю Ісусе! — і ще голос вознісся:
— Бачу, о Ісусе! Бачу!
А тоді ще чийсь голос, іще голоси без слів, мов ото бульбашки здіймаються з води вгору.
— Я бачу це, браття! Бачу! Бачу видовисько, від якого в’яне серце, сліпнуть очі! Бачу Голготу й святі дерева чи то хрести, бачу на них і злодія, і вбивцю, а ще третього бачу… Я чую хвастощі, чую глузи: «Якщо ти Ісус, то чом не зійдеш із хреста та й не підеш собі?» Чую голосіння жінок, оплакування вечірнє, я чую ридання і зойки, й слова Бога, що одвернув лице своє: «Вони вбили Ісуса — вбили Сина мого!»
— Ммммммммммммммммм! Ісусе! Я бачу, о Ісусе!
— О сліпий грішнику! Братики, кажу я вам! Сестроньки, вам говорю! Відвернувся Пан Біг лицем могутнім і мовив: «Не обтяжу ними небес!» Бачу, як зачинив Пан Біг двері свої, як води ринули загороджуючі, бачу, як морок і смерть віковічна впали на всі покоління. Але що це? Браття! Так, братове! Що я бачу? Що я, о грішник, бачу? Я бачу воскресіння й світло, бачу Ісуса смиренного, що каже: «Мене вбили, аби ви воскресли; я прийняв смерть, аби ті, хто бачить і вірить, жили вічно». Браття, о браття! Я бачу годину останнього суду, чую сурми золоті, що сурмлять славу з небес, я чую, як повстають із мертвих ті, хто зберіг пам’ять про Агнця й пролиту кров Його!
Посеред тих голосів та піднесених рук Бен сидів захоплений і заглиблений, і тільки очі його сяяли волошково. Поруч випростана сиділа Ділсі й тихо та суворо плакала, переживаючи Преображення згадуваного Агнця його власною пролитою кров’ю.
І коли вже усі вони йшли крізь яскравий полудень, усе вище піщаним путівцем, і решта парафіян, розходячись по своїх домівках, безжурно перегукувалися з гурту в гурт, Ділсі все так само плакала мовчки, мов і не чула довколишніх балачок.
— Оце так проповідник, чоловіче! Спочатку таке миршаве, а як заговорив… ну й ну!
— Хто-хто, а він бачив і силу, й славу Божу.
— Ще б він не бачив! Та очі в очі!
Ділсі плакала зовсім тихо, і обличчя їй не сіпалося, тільки сльози котилися звивистими річищами зморщок, а вона йшла собі з піднесеною головою і навіть не утирала тих сліз.
— Мо’, годі вже, меммі? — зробила їй зауваження Фроні. — Всі ж люди на вас дивляться. Ось зараз і білих минатимем.
— А я бачила і перших, і останніх, — сказала Ділсі. — Не зважайте на мене.
— Перших і останніх — кого? — перепитала Фроні.
— Та байдуже, — мовила Ділсі. — Бачила я початок, а це вже бачу й кінець.
Одначе коли входили в місто, вона стала, підняла сукню і втерла очі подолком верхньої спідниці. Потім гурт рушив далі. Бен клишав поруч Ділсі, а Ластер із парасолькою в руці витинав якісь па попереду, хвацько збивши набакир свого такого лискучого на сонці брилика; Бен дивився на нього, як великий і дурний пес споглядав би витівки маленького розумненького цуцика. Та ось дійшли до рідних воріт, зайшли на подвір’я. І враз Бен запхинькав знову, і всі вони якусь хвильку стояли й видивлялися туди, куди вела алея — на облуплений квадрат фасаду з протрухлявілими колонами.