— Що там у них сьогодні? — запитала Фроні. — Щось сталося!
— А нічого не сталося, — відповіла Ділсі. — Ти дбай про свої справи, а білі хай своїми займаються.
— Ще б не сталось! — не вірила Фроні. — Чула, як він розбушувався сьогодні вранці. Але, звісно, то не моя справа.
— А я знаю, що там, — похвалився Ластер.
— Забагато знаєш! Гляди, щоб не зашкодило тобі, — застерегла Ділсі. — Чув, що Фроні сказала? Не твій це клопіт. Веди краще Бенджі на задвірки та забавляй його, щоб тихо було, а я тим часом подам обід.
— А я знаю, де міс Квентіна, — не вгамовувався Ластер.
— Знаєш? То тримай язика за зубами! — сказала Ділсі. — Як потрібна буде Квентіні твоя порада, я скажу тобі. Хутко йдіть на задвірок та погуляйте там.
— От ніби ви самі не знаєте, як він розвиється, коли на лузі почнуть м’ячики ганяти, — сказав Ластер.
— Поки вони там щось почнуть, тут Ті-Пі вже прийде й покатає його. Стривай-но! Дай сюди того новенького брилика.
Віддав Ластер їй брилика, й вони з Беном подалися через задвірки. Бен усе ще пхинькав, тільки неголосно. Ділсі й Фроні зайшли до хатини. Трохи перегодом Ділсі вийшла на ґанок — знову в тій своїй вибляклій ситцевій сукні — й подалася до кухні. Вогонь у плиті давно згас. У всьому будинку ні звуку. Ділсі надягла фартуха й пішла нагору. Все так само ні звуку хоч би й звідки. У Квентініній кімнаті все так і лишилось, як було зранку. Ділсі увійшла, підняла сорочку з підлоги, запхнула панчоху в шухляду й закрила її. Двері до спальні місіс Компсон зачинені. Ділсі постояла хвилину під дверми, подослухалась. Тоді відчинила двері й увійшла — в густий сморід камфори. Гардини опущені, кімната в сутіні, й ліжко теж, і, виснувавши, що місіс Компсон спить, Ділсі ступила за поріг і хотіла вже й зачинити двері, коли це господиня озвалася.
— Ну? — спитала вона. — Що там?
— Це я, — сказала Ділсі. — Вам щось треба?
Місіс Компсон не відповіла. А за мить сама запитала, не повертаючи голови:
— Де Джейсон?
— Він ще не повернувся, — сказала Ділсі. — То вам нічого не треба?
Місіс Компсон промовчала. Подібно до багатьох черствих, слабких людей, вона, зіткнувшись з уже беззаперечною бідою, несподівано віднайшла в собі якусь твердість, навіть силу. Наразі їй правила за опору непохитна певність у фатальному значенні того, що виявилося вранці.
— Ну? — обізвалася вона нарешті. — Ти вже знайшла?
— Знайшла що? Ви про що питаєте?
— Записку. Хоча б на те, щоб лишити по собі записку, їй мало вистачити поваги до нас. Навіть Квентін, і той лишив по собі записку.
— Та що ви таке говорите? — сказала Ділсі. — Та все з нею гаразд, невже ви не знаєте? Ось побачите: ще й не повечоріє, як вона увійде просто в оці двері.
— Дурниці, — мовила місіс Компсон. — Це вже в крові у неї. Який дядечко, така й небога. А чи яка мати… Вже й не знаю, який, із ким зв’язок гірший. Та хіба не все одно?
— І для чого ви отаке говорите? — сказала Ділсі. — Навіщо їй скоювати щось аж таке?
— Не знаю. А Квентін, навіщо він те скоїв? Поясни, заради всього святого, навіщо? Не може ж бути, щоб із єдиною метою — дозолити мені, завдати болю. Хоч би хто був Бог, а він не попустив би, щоб так знущалися зі шляхетної дами. А я ж таки шляхетна. Хоча, як глянеш на моїх дітей, то й не подумаєш.
— Ви просто почекайте та й побачите, — запевняла Ділсі. — До ночі так і прибіжить, і в ліжечко своє шусть.
На те місіс Компсон нічого не сказала. На лобі в неї лежала просякнута камфорою хустина. Чорний халат лежав у ногах, кинутий упоперек ліжка. Ділсі стояла, тримаючись за ручку дверей.
— Ну, — мовила місіс Компсон, — то чого ти чекаєш? Скухториш який обідчик для Джейсона та Бенджаміна — чи й ні?
— Джейсон не повернувся ще, — відповіла Ділсі. — А я піду зараз і приготую щось. Ви певні, що нічого вам не треба? Грілка як, іще гріє?
— Ти б могла подати мені мою Біблію.
— Та я ж дала вам її вранці, ще до церкви.
— Ти поклала її мені в ногах. То як довго, на твою думку, їй там лежати?
Ділсі підійшла до ліжка, помацала скраю, поміж бганок і тіней, і знайшла зжужмлену Біблію, що лежала лицем донизу. Розгладила зіжмакані сторінки й знову поклала книгу на ліжко. Місіс Компсон лежала із заплющеними очима. Її коси барвою зливалися з подушкою, тож під білою, мов апостольник, накамфореною хустиною вона скидалася на стару черницю, що поринула в молитву.