— Нащо ж ти знову її там поклала, — сказала вона, не розплющуючи очей. — Вона ж і досі там лежала. Ти хочеш, щоб я, аби її взяти, підвелася з ліжка?
Ділсі перегнулася над господинею і поклала книгу поруч неї, з того боку, де більше місця.
— Але ж як, що ви вчитаєте отак? — сказала вона. — Хочете, я підніму трохи гардину?
— Ні. Не чіпай нічого. Іди й приготуй щось Джейсонові на обід.
Ділсі вийшла. Зачинила двері й повернулася до кухні. Плита майже вичахла. Поки вона стояла біля плити, годинник над буфетом вибив десять разів.
— Перша година, — мовила сама собі Ділсі. — А Джейсона все немає. Бачила я перших, а це вже бачу й останніх, — зронила вона, дивлячись на вже схололу плиту. — Бачила я перших, а це вже бачу й останніх… — Дістала з духівки щось із холодних страв, поставила на стіл. Ходячи туди-сюди, заспівала щось із спіричуелс. Перші два рядки повторювала знову й знову, накладаючи їх на всю мелодію. Спорядивши стіл, пішла до дверей, погукала Ластера. Трішки перегодом прийшли Ластер із Беном. Бен усе ще постогнував, сам до себе немовби.
— Отак весь час і пронив, — сказав Ластер.
— Сідайте їсти, — запросила їх Ділсі. — Пообідаємо без Джейсона.
Посідали за стіл. Із твердою їжею Бен справувався досить добре, але, дарма що обідали без перших страв, Ділсі ще й серветку пов’язала йому під бороду. Бен із Ластером обідали, а Ділсі снувала туди-сюди по кухні, все ще наспівуючи оті два спіричуелські рядки, що в пам’яті їй застрягли.
— Можете все й з’їдати, — сказала вона. — Джейсон не скоро повернеться додому.
А сам Джейсон у цей час перебував за два десятки миль від домівки. Із подвір’я він на повній швидкості помчав до міста, обганяючи святково-непоквапні гурти городян та владні дзвони у пошматованому на клапті хмарному укривалі неба. Переїхавши безлюдну площу, звернув у вузеньку вуличку, яка навіть після майданної пустки вражала своєю заспаністю, й зупинився перед дерев’яним будинком, висів з машини й попрямував обсадженою квітами доріжкою до веранди.
Там, за декоративними дверми, чулася якась розмова. Він тільки підніс руку постукати, як зачув чиюсь ходу й відвів руку, вичекавши, поки двері йому відкрив рослявий чоловік у чорних сукняних штанях і в білій, з накрохмаленою манішкою, сорочці без комірця. На голові в нього непричесано буяла сталево-сива чуприна, сірі очі округлялися та блищали, мов у хлопчака. Вітаючись за руку, він, усе ще ніби ручкаючись, затягнув Джейсона в дім.
— Зайдіть — примовляв. — Та зайдіть!
— Треба їхати, — сказав Джейсон. — Ви готові?
— Та зайдіть! — наполягав той, уже за лікоть заводячи Джейсона до кімнати, де сиділи якісь чоловік і жінка. — Ви знайомі з Верноном, чоловіком моєї Мертл? Джейсон Компсон — Вернон.
— Так, — мовив Джейсон, навіть не глянувши на Вернена, й той, коли шериф тягнув через кімнату крісло, сказав:
— Ми вийдемо, щоб не заважати. Ходім, Мертл.
— Ні, ні, — заперечив шериф. — Ви, друзі, сидіть, як і сиділи. Сподіваюсь, це не аж так серйозно, га, Джейсоне? Сідайте!
— Розкажу по дорозі, — сказав Джейсон. — Одягніть капелюха, піджака.
— Ми таки вийдемо, — сказав Вернон, підводячись.
— Та сидіть, — кинув їм шериф. — А ми з Джейсоном переговоримо на веранді.
— Одягніть капелюха-піджака, — повторив Джейсон. — Ті вже й так мають дванадцять годин фори.
Шериф таки вивів гостя на веранду. Якісь чоловік і жінка ішли повз будинок і привіталися з шерифом. Той відповів широким і щирим помахом руки. Все ще лунали-долинали дзвони, десь від того кварталу, що зветься Чорнюцький Байрак (чи Барак).
— Надягніть капелюха, шерифе! — сказав Джейсон. — А той тільки присунув два стільці.
— Сядьте та й розкажіть, що у вас там скоїлось.
— Я вже ж сказав вам по телефону, — сказав Джейсон, не сідаючи. — Хотів зберегти час. Невже я маю звернутися до влади, аби змусити вас виконати прийнятий під присягою обов’язок?
— Та ви сядьте й розкажіть мені, що там і як, — йому шериф. — А я вже подбаю про все інше.
— Яке там у дідька «подбаю», — відказав Джейсон. — Оцю тяганину ви називаєте «дбанням»?
— Це ви затримуєте всю справу, — заперечив шериф. — Ось сядьте та й розкажіть.
І Джейсон розповів йому, кожним новим словом так розпікаючи своє почуття скривдженості та безсилля, що небавом, у цьому лютому нагромаджуванні скарг та бажання самовиправдатися, геть забув, що досі так поспішав. А шериф не зводив з нього своїх холодно-блискучих очей.