— Але ж ви не знаєте напевне, чи це їхніх рук справа, — сказав він. — Це ж самі ваші припущення.
— Припущення? — підхопив Джейсон. — Це при тому, що я два дні вгробив до бісової матері, ганяючись за нею по всіх закапелках, намагаючись урятувати її від нього, після того, як застеріг, що зроблю з нею, коли спіймаю її з ним, і після всього цього, на вашу думку, я ще й не знаю, що ця малолітня с…
— Ну, досить, — урвав шериф. — Цього вистачить. Цілком. — І, заклавши руки в кишені, задивився на той бік вулиці.
— А коли я прийшов до вас, посадової особи, покликаної охороняти закон… — почав був Джейсон.
— На цьому тижні вони гастролюють у Мотсоні, — сказав шериф.
— Так, — сказав Джейсон. — І якби мені знайти такого охоронця закону, котрий бодай трохи дбав би про захист тих, хто обрав його на цю посаду, то й я вже був би в Мотсоні. — Й він знову завівся: почав викладати, в’їдливо підсумовувати, неначе смакуючи своє поганьблення та безсилля. А шериф його вже й не слухав.
— Джейсоне, — сказав він, — а навіщо вам було ховати вдома три тисячі доларів?
— Навіщо? — перепитав Джейсон. — Це ж моя справа, де мені тримати мої власні гроші. А ваша справа — допомогти мені їх повернути.
— А матінка ваша знала, що ви зберігаєте вдома стільки грошей?
— Послухайте, — мовив Джейсон. — Мій дім пограбовано. Я знаю, хто це скоїв, і знаю, де наразі перебувають злодії. Я прийшов до вас як до особи, настановленої охороняти закон, тож я вас укотре питаю: збираєтеся ви вжити якихось заходів задля повернення мені моєї власності чи ні?
— Припустімо, ви спіймали їх. І що ви зробите з тією дівчинкою?
— А нічого, — відказав Джейсон. — Нічогісінько. Я й пальцем не торкнуся до неї. Тій паскуді, через яку я втратив роботу й тим самим позбувся єдиного шансу на успіх у житті… яка звела мого батька в могилу й день до дня заганяє в гріб мою матір, а моє ім’я зробила посміховиськом у місті, — я їй анічого не зроблю, — заявив він. — Анічогісінько!
— Джейсоне, — сказав шериф. — Та ви ж самі довели її до втечі.
— Як я веду свої родинні справи, це вас не стосується, — сказав Джейсон. — Ви скажіть лише: допоможете ви мені чи ні?
— По суті, ви прогнали її з дому, — сказав шериф. — А щодо того, чиї то гроші, я маю деякі підозри, от тільки навряд чи коли дізнаюся напевне.
Джейсон стояв, поволі мнучи криси капелюха. Він тихо запитав:
— То ви ніяк не допоможете мені їх упіймати?
— Це, Джейсоне, не входить до моїх обов’язків, — відповів шериф. — От якби ви мали на руках фактичні докази, тоді я був би зобов’язаний діяти. А так — я вважаю, що це не моя справа.
— І це ваша остаточна відповідь? — запитав Джейсон. — Раджу вам добре подумати, перш ніж відповісти.
— Остаточна, Джейсоне.
— Ну, гаразд, — мовив Джейсон. Надягнув капелюха. — Ви про це ще пошкодуєте. Я знайду захист. Це ж вам не Росія, де як хто начепив собі бляшку, то вже йому й закон не писано.
Він спустився з ґанку, сів у машину, запустив двигун. Шериф тільки дивився, як Джейсон рушив з місця, розвернувся й рвонув повз будинок до центру міста.
Знову калатали дзвони, високо пливли у сонячних брижах яскравим безладом звукових клаптів. Джейсон зупинився біля бензоколонки, звелів перевірити шини та заправити бак.
— Їдете в мандри? — запитав заправник-негр. Він не відповів. — Усе ж таки вигодинюється наче, — ще сказав негр.
— Та де в дідька вигодинюється! — сказав Джейсон. — До полудня й поллє як із відра.
Він задивився на небо, думаючи про дощ, про слизьку глину путівців та уявляючи, як сам він застрягне десь за багато миль від міста. Уявляв усе це з якимсь злостивим торжеством, а ще подумав, що лишиться без обіду… «То так тобі й треба, щоб не швидкував так дуже!» І з цим поспіхом він якраз ополудні опиниться на рівновіддаленій відстані між рідним містом і Мотсоном. У всьому цьому він добачив якусь промашку з боку лиходійних обставин, і тому насипався на негра-заправника:
— І що ти в чорта там колупаєшся? Чи хтось заплатив тобі, аби ти затримав мене якнадовше?
— Тут у вас колесо спустило, — доповів той.
— То відступися до бісової матері, я сам дам раду, — сказав Джейсон.
— Та я вже й напомпував його вам, — сказав негр, підводячись. — Тепер можете їхати.
Джейсон сів за кермо, запустив двигун і рушив на другій передачі. Двигун пирхав, захлинався, а він, натиснувши до краю педаль дросселя й люто орудуючи кнопкою заслінки, накручував оберти. «А дощ таки буде, — сказав сам до себе. — На півдорозі й заскочить, як з відра лине!» Лишивши позаду місто й дзвони, він їхав, малюючи собі в уяві, як машина застрягла, а він місить грязюку, вишукуючи запряг мулів. «А по фермах нікого ж — усі вахлаї в церквах!» Як, нарешті, він уже розшукав церкву, запріг мулів, а тут господар їхній вискакує з церкви, з криком накидається на нього й падає від удару його, Джейсонового, кулака. «Я — Джейсон Компсон! Ану покажи, як ти станеш мені на заваді! Чи як стане мені на заваді отой шериф, котрого ти обрав!» — уголос мовив він, уявляючи, як то він із роєм солдатів удирається до будинку суду й викидає звідтіля шерифа. «Думає, що йому дозволено сидіти, згорнувши ручки на грудях, та й спостерігати спокійнісінько, як я втрачаю роботу! Ось я покажу йому роботу й посаду!» Про свою небогу й не згадував, ані про ту приблизно названу суму в три тисячі. Ні небога, ні ті гроші ось уже десять років не існували для нього як щось окремішнє й самодостатнє, а тільки уособлювали в сукупності своїй ту банківську посаду, якої він позбувся, так і не встигши її посісти.