— Ходім, Маврі! — каже Кедді. А жабка все сидить собі — коли це Джейсон тиць у неї великим пальцем ноги.
— Ага-ага, а в тебе гузка вискочить! — йому Верш.
Поплигала жабка собі геть.
— Ходімо вже, Маврі! — мені Кедді.
— А в них там сьогодні гості, — Верш каже.
— Звідки ти це взяв? — питає його Кедді.
— А всі лампочки світяться, — каже Верш. — У всіх вікнах.
— Ото причина! — каже Кедді. — Наче й без гостей не можна всі лампочки повмикати. Забажали — повмикали.
— А б’ємось об заклад: там гості? — їй Верш. — Ви йдіть краще в задвіркові двері, а тоді нищечком шусть нагору!
— А мені начхати, — йому Кедді. — Зайду, як є, просто до вітальні.
— Б’ємось об заклад, що твій тато дасть тобі березової каші, коли так зробиш? — каже Верш.
— То й хай, — каже Кедді. — От візьму й зайду просто до вітальні. Ба ні: просто до їдальні та й повечеряю.
— Де ж ти сядеш? — питається Верш.
— А в бабусине крісло, — каже Кедді. — Тепер їй у ліжко їсти носять.
— Їсти хочу! — каже Джейсон. Перегнав нас та як помчить доріжкою, руки в кишенях, і бух! Упав. Верш підійшов, підвів його.
— Вийми ручки з кишень, то й не падатимеш, — повчає Верш. — Тільки де тобі, гладуну такому, ручки встигнути вийняти завчасу!
Біля кухонного ґанку тато стоїть.
— А Квентін де ж? — питає тато.
— Іде там доріжкою, — каже Верш. А Квентін тягне ногу за ногою. Його сорочка білою плямою.
— Ага, — каже тато. А світло з веранди падає на ґанок і на нього.
— А Кедді з Квентіном водою бризкались! — каже Джейсон.
Ми стоїмо, вичікуємо, що то буде.
— Та невже! — каже тато. Ось і Квентін підійшов, а тато й каже: — Сьогодні вам доведеться повечеряти в кухні. — А тоді нахилився, підняв мене на руки, й зразу ж світло з веранди впало і на мене, і я дивлюся згори на Кедді, на Джейсона, на Квентіна й на Верша. Тато обернувся, щоб вийти на ґанок по східцях. — Тільки тихо мені, не галасуйте!
— А чому «тихо», татку? — питається Кедді. — У нас гості?
— Так, — каже тато.
— А я ж казав вам: у нас гості! — каже Верш.
— Ні, не ти! — йому Кедді. — То я сказала! І що піду…
— Тихо! — нам тато. Усі помовкли, й тато відчинив двері, й ми пройшли через веранду, ввійшли до кухні. А там Ділсі. Й тато посадив мене на стільчик, зачинив передок із фартушком, та й підкотив до стола, на якому вже стояла наша вечеря. Вона парувала.
— Слухайтеся мені всі Ділсі! — наказав тато. — Пильнуй, Ділсі, щоб вони тут не дуже розійшлися.
— Гаразд, сер, — йому Ділсі. Й тато вийшов.
— Затямте: слухатися Ділсі! — ще повторив він із-за наших спин. Я нахилився до вечері, а пара мені в обличчя.
— Тату! Нехай сьогодні вони слухаються мене! — каже Кедді.
— А я не слухатимусь тебе, — їй Джейсон. — Я слухатимусь Ділсі!
— Якщо тато так скаже, то й слухатимешся, — йому Кедді. — Тату, ну скажи їм, щоб усі мене слухались!
— А я не буду, — затявся Джейсон. — Не слухатимусь я тебе!
— Цитьте! — каже тато. — Значить, так: усі слухайтесь Кедді! Як повечеряють, проведеш їх нагору, Ділсі, чорним ходом.
— Гаразд, сер, — йому Ділсі.
— Ага! — каже Кедді. — Тепер, либонь, ти слухатимешся мене.
— Усі помовкніть! — звеліла Ділсі. — Цього вечора мусите посидіти спокійно.
— А чому цього вечора нам треба посидіти спокійно? — пошепки питається Кедді.
— Не допитуйтесь, — каже Ділсі. — Настане час, то й дізнаєтеся. Пан Біг просвітить.
Поставила мою мисочку. Від неї пішла на мене пара, лоскоче мені обличчя.
— Верше, ходи сюди! — каже Ділсі.
— Ділсі, а коли настане той час, що Пан Біг нас просвітить? — питається Кедді.
— У неділю той час настане, в церкві, — їй Квентін. — Навіть цього ти не знаєш.
— Тссс! — нам Ділсі. — Чи ви забули, що містер Джейсон звелів усім вам тихо сидіти? Їжте нищечком. На, Верше, візьми його ложку. — Вершова рука занурює ложку в мисочку. Потім ложка підіймається до моїх губів. Пара лоскоче мені в роті. Ось ми перестали їсти, мовчки дивимося одне на одного, й ось почули це знову, і я заплакав.
— Що то було? — питається Кедді. Й поклала свою руку на мою.
— То мама, — сказав Квентін. Ложка знову піднеслася до моїх губів, я проковтнув їжу, а тоді знову заплакав.
— Перестань! — мені Кедді. Та я не перестав, і вона підійшла, обняла мене. Ділсі пішла, зачинила обоє дверей, і ми того більш не чули.
— Ну-ну, перестань, — каже Кедді. Я перестав, далі їм. І Джейсон їсть, а Квентін — ні.
— Це мама! — каже Квентін. І встав.