— Ні, є що.
— Та які там у тебе справи?
Знову пошепталися, хихочучи.
— Дам два долари, — сказав Джейсон. — Тому, хто довезе.
— Та й мені не випадає, — сказав перший.
— Гаразд, — сказав Джейсон. — Гуляйте.
Якийсь час він просто сидів. Почув, як дзиґарі вибили півгодини, тоді повз нього почали проходити мотсоняни, вбрані по-недільному, по-великодньому. Дехто, минаючи невелику машину, кидав погляд на чоловіка за кермом, а він сидів собі, й невидиме прядиво його життя висіло навколо нього розскубане, розкудовчене, мов зношена вкрай, розстріпана шкарпетка. Трохи перегодом до нього підійшов негр у комбінезоні.
— Це вас треба відвезти у Джеферсон? — запитав він.
— Так, — відповів Джейсон. — А скільки візьмеш з мене?
— Чотири долари.
— Дам два.
— За менше, ніж чотири, ніяк не можу. — А чоловік у машині тихо сидів собі й навіть не дивився на того негра. Тоді негр запитав: — То я вам потрібен чи ні?
— Гаразд, — погодився Джейсон. — Сідай.
Він пересів на пасажирське місце, а негр узявся за кермо. Джейсон заплющив очі. «Хай уже в Джеферсоні знайду якісь ліки, — сказав собі подумки, розпружуючись, пристосовуючись до трясу. — Вже ж там щось та знайдеться». Трохи проїхали містом, вулицями, де люди мирно заходили до своїх осель, до святкового обіду, а тоді вже машина й за місто вихопилася. А Джейсонові думалося про ліки й відпочинок. Не думав він про дім, де Бен і Ластер за кухонним столом їли холодний обід. Щось таке — чи не те, що справжня, згубна біда лиш в обличчя йому дихнула й промайнула геть, а загроза лишилася хіба що у звичному, повсякденному злі, — дозволило йому забути на час Джеферсон, та й усі інші місця, які тільки він бачив у своєму житті, — Джеферсон, де мало відновитися його життя.
Коли Бен і Ластер попоїли, Ділсі послала їх надвір гуляти.
— І щоб ти з ним тихо-мирно гуляв — до четвертої. А там і Ті-Пі повернеться.
— Так, мем, — відказав Ластер. І вони вийшли. Ділсі підобідала, прибрала в кухні. Тоді підійшла до сходів, подослухалася, але нагорі панувала тиша. Стара негритянка повернулася, пройшла кухнею, зупинилася на ґанку. Бена з Ластером не видно було, але ось від льоху долинуло мляве «дзень», то вона підійшла до льохових дверей та й побачила повтор ранкової сцени з пилкою.
— Таж він точно отак-о робив! — казав Ластер, із сумовитою надією дивлячись на нерухому пилку. — От тільки б паличку підхожу знайти…
— А в льоху ти ж її і не знайдеш, — сказала Ділсі. — Мерщій виводь його звідсіль на сонечко, поки обидва ви не схопили запалення легенів на цій сирій підлозі.
Ділсі почекала, поки допевнилася, що вони таки вийшли з льоху, а тоді подалися до паркану, де купкою росли кедри. І тільки тоді старенька пішла до хатини.
— Гляди ж мені, не заводься! — наказав Ластер. — Я й так сьогодні добряче вже з тобою наморочився. Між дерев був підвішений гамак із діжкових клепок, скручених-перевитих дротом. Ластер розлігся в гамаку, а Бен навмання побрів собі далі. Ось він і знову запхинькав. — Тихо мені! — цитькнув на нього, підвівши голову, Ластер. — А то зараз дам лупня. — І знову вистягся в гамаку. Бен зупинився, але Ластер чув: усе ще пхинькає. — Ти замовкнеш там чи ні? — грізно мовив Ластер. Тоді з гамака зліз, пішов слідком за Беном, а той присів навпочіпки біля купки землі. З двох країв там у землю були увіткнуті дві порожні пляшечки синього скла, колись у них була якась отрута. Із горлечка однієї стирчало зав’яле стебло дурію-німиці. Бен сидів перед тим дурієм і протягло, без слів, постогнував. Усе ще стогнучи, непевно поводив рукою, намацав галузку та й увіткнув її в порожню пляшчину. — Ну й чого рознився? — йому Ластер. — Нема ж причини, чого б тобі нити! Чи хочеш, щоб я зробив тобі причину? Десь отак-о! — Присівши, він зненацька хапнув пляшечку й сховав за спину. І Бен замовк. Він лише сидів усе так само навпочіпки й витріщався на виямку, що лишилася після пляшечки, але тільки-но набрав повні легені повітря, щоб заплакати, як Ластер раз! І повернув пляшечку на місце. — Тссс! — просичав він. — Не смій мені репетувати. Ось він тобі, твій слоїчок. Бачиш? Оце ж він. Та ні, тут ти скільки стирчатимеш, стільки й репетуватимеш. Ходім поглянемо, як вони там — чи не ганяють уже м’ячика? — Потягнув Бена за руку, підвів на повен зріст, і пішли вони до паркана, стали рядком і дивляться ладком крізь щілини в сплетах жимолості, ще й не розцвіченої.
— Оно вони! — сказав Ластер. — Отам-о, підходять. Бачиш їх?
Вони дивились, як четверо граків, загнавши м’ячі в ямки, послали їх далі, від стартової цяти. Бен спостерігав, повискуючи й пускаючи слину. Коли гольфярі подалися далі, за ними потюпав і він попід парканом, хитаючи головою та стогнучи. Один гравець сказав: