— Зараз-таки сядь мені на місце! — наказала Ділсі. — У них там гості, а ти в брудному. І ти сядь, Кедді, й кінчайте вже вечеряти.
— Вона плакала! — каже Квентін.
— Ні, то хтось там заспівав, — каже Кедді. — Правда, Ділсі?
— Довечеряли б ви всі краще тихенько, як ото велів містер Джейсон, — каже Ділсі. — Усе дізнаєтеся, коли Пан Біг звелить.
Кедді повернулася на своє місце.
— Казала ж я вам: у нас вечірка, — говорить вона.
Верш каже:
— Він уже все виїв.
— То передай сюди його мисочку, — йому Ділсі. Мисочка й помандрувала геть.
— Ділсі, — каже Кедді, — а Квентін не вечеряє! А йому ж сказано слухатися мене.
— Доїдай своє, Квентіне, — каже Ділсі. — Та ви вже всі мали б довечеряти й забратися з кухні.
— Я більш не хочу, — каже Квентін.
— Як сказала я тобі: «їж!» — то ти й мусиш їсти! — йому Кедді. — Правда, Ділсі?
Пара від мисочки мені в обличчя, Вершова рука занурює ложку, й від пари мені лоскітно в роті.
— Я більш не хочу, — каже Квентін. — І яка може бути вечірка, коли бабуся наша хвора?
— Ну, гості внизу, — каже Кедді, — а бабуся може вийти на майданчик та й подивитися на них. О! Я так і вчиню: перевдягнуся в нічну сорочку й вийду на східці.
— То мама плакала, — каже Квентін. — Правда ж, то мама плакала, Ділсі?
— Не мороч мені голови, хлопче, — йому Ділсі. — Оце ж вас нагодувала, а зараз маю ще наварити на всю ту кумпанію.
За хвильку навіть Джейсон доїв. А тоді заплакав.
— Ще одне пхикало запхикало, — каже Ділсі.
— А він так щовечора — відколи бабуся занедужала, а його забрали від неї, — Кедді каже. — Таке пхинькало.
— Ось я розкажу про тебе! — Джейсон каже.
Він плаче.
— Ти вже й так розказав, — йому Кедді. — А більш тобі й немає чого розповісти.
— Ану всі спати! — каже Ділсі. Вона підійшла, поставила мене на підлогу й теплою ганчіркою витерла мені рот, руки. — Верше, проведи їх нагору чорним ходом, але щоб тихо. А ти, Джейсоне, перестань плакати!
— Ще ж не пора спати, — Кедді каже. — Ми ніколи не облягаємося так рано.
— А сьогодні ляжете раніше, — Ділсі каже. — Ваш тато звелів, щоб ви, як повечеряєте, зразу йшли спатки. Всі ж чули, як він це сказав?
— Тато сказав, щоб усі мене слухались, — Кедді каже.
— А я не слухатимусь тебе! — Джейсон їй.
— Ще й як слухатимешся, — обіцяє йому Кедді. — А зараз — ходім! Ви повинні все робити, як я вам скажу.
— Подбай, Верше, щоб була тиша, — Ділсі просить. — Усі ступайте тихо-тихо, чуєте?
— А чому саме цього вечора нам треба ступати так тихо-тихо? — питається Кедді.
— Мама ваша нездужає, — Ділсі каже. — Тож ідіть собі всі за Вершем.
— Я ж казав вам: то мама плакала! — каже Квентін. — Верш посадив мене на себе верхи й відчинив двері на веранду. Ми вийшли, й Верш зачинив двері. Темно. Я тільки відчуваю Вершеві плечі й запах. «Не галасуйте! — Ми ще не підемо нагору. — А містер Джейсон наказав усім зразу ж нагору. — Він звелів, щоб усі мене слухались. — А я тебе не слухатимусь. — Але він велів, щоб усі-всі мене слухались. І ти, Квентіне, щоб мене слухався». Я відчуваю Вершеву голову, чую всіх нас. «Правда ж, Верше? — Правда. — Ото й слухайтесь. Тож я кажу: зараз ми всі на хвильку вийдемо надвір. Ходім!» Верш відчинив двері, й ми вийшли.
Потім зійшли східцями на подвір’я.
— Краще відійдім далі, до Вершевої хатини, щоб ніхто нас не почув, — каже Кедді.
Верш поставив мене на землю, Кедді взяла мою руку, й ми подалися цегляною доріжкою.
— Ходімо! — каже Кедді. — Та жабка — ропуха — поплигала собі геть. Досі вже вона давно сидить на городі. Можливо, дорогою нам трапиться якась інша?
Ось Роскус, несе відра з молоком. Пішов собі. А Квентін не йде з нами. Так і лишився на кухонних східцях, сидить там. Ми йдемо до хатини, де Верш мешкає. Я люблю нюшити Вершеву хату. Там палає полум’я. Ті-Пі у сорочці внапуски присів навпочіпки перед вогнем — підкладає полінця, щоб краще горіло.
Потім я встав, Ті-Пі одягнув мене, й пішли ми до кухні, попоїли. Ділсі саме співала, а я розплакався, то вона й перестала.
— Ходи погуляй з ним, тільки від будинку чимдалі, — каже йому Ділсі.
— Нам туди не можна, — каже мені Ті-Пі.
Бавимося в річці-фосі.
— Отуди нам не можна, — мені Ті-Пі. — Ти ж чув, що матуся сказала: не можна.
В кухні Ділсі розспівалась, і я заплакав.
— Перестань, — мені Ті-Пі. — Ходімо далі. Хоч би й до повітки.
Біля хліва Роскус доїть. Однією рукою доїть і стогне. Якісь птахи сіли на двері хліва й дивляться на нього. Ось одна злетіла на підлогу та й ну їсти разом із коровами. Я дивлюсь, як Роскус доїть, а Ті-Пі годує Квіні та Принса. Одлучене теля загнали в саж. Воно тицяє мордою в дріт, мукає.