— Ті-Пі! — гукає Роскус. Ті-Пі обізвався з глибини хліва: «Зараз!» Фенсі виткнула голову зі стійла, бо Ті-Пі ще не погодував її. — Хутчій допорай там, — каже Роскус. — Доведеться тобі додоїти. Правиця моя вже геть не слухається мене.
Прийшов Ті-Пі, доїть.
— Чом ти не підеш до лікаря? — питається Ті-Пі.
— А лікар тут не поможе, — йому Роскус. — Місце тут у нас таке.
— Яке це — таке? — питається Ті-Пі.
— Лихе воно, це місце, — каже Роскус. — Ну, додоїв? То зачини те теля.
«Лихе воно, це місце», — сказав Роскус. Позад нього й Верша здіймалося полум’я, спадало, ковзало по його й Вершевому обличчях. Ось Ділсі вже поклала мене в ліжко. А воно має дух Ті-Пі. Мені сподобалося.
— Та що ти в цьому тямиш? — Роскусові Ділсі. — Тобі видіння яке було чи там знак, чи що?
— Нащо мені ті видіння-знаки? — їй Роскус. — Оно лежить у ліжку — чим тобі не знак? І хіба не минуло п’ятнадцяти років, відколи люди все це бачать?
— Хай і так, — йому Ділсі. — Але що тобі до того? Тебе ж, і твоїх, ніщо лихе не зачепило? Он Верш працює, Фроні ти видав заміж, а Ті-Пі підростає — підмінить тебе, коли гостець зовсім тебе скрутить.
— Двійко їхніх уже ж переставилось, — їй Роскус. — Третє на черзі. І я бачив призвістку, й ти бачила — все до того.
— Тої ночі я чув, як сова кричала, — каже Ті-Пі. — Насипав Денові їсти, так і пес не йде. Далі повітки — ну ніяк. І тільки споночіло, так і завив. Он і Верш чув.
— Та й не одне ж помре, — каже Ділсі. — Ти покажи мені того, хто не помре ніколи. Помилуй нас, Ісусе.
— Але ж не в самих тільки смертях річ, — їй Роскус.
— Знаю, знаю, куди ти гнеш, — йому Ділсі. — Назвеш ім’я — ото й буде тобі лихо, як воно розплачеться, а ти сиди з ним, нюні йому втирай.
— А хоч як крути — нема їм щастя на цій місцині, — їй Роскус. — Від самих його народин я це вкмітив, а вже як змінили йому ім’я, то й збагнув доконечно.
— Та помовч уже, — Ділсі йому. Вкрила мене всього краще. А ковдра має дух Ті-Пі. — Всі ви помовчте, дайте йому заснути.
— Що я бачив, те бачив: знак, — каже Роскус.
— Той знак, що небавом Ті-Пі муситиме робити всю твою роботу за тебе, — йому Ділсі. — Забери, Ті-Пі, його й Квентіна, хай побавляться з Ластером біля будинку, а Фроні понаглядає. А тоді піди підсоби своєму таткові.
Ось ми й кінчили їсти. Ті-Пі взяв Квентіну на руки, й пішли ми до хатини, де живе Ті-Пі. Ластер сидить на землі, грається. Ті-Пі зсадив Квентіну додолу, то й вона почала гратися в грязюці. У Ластера якісь шпульки, Квентіна видирає їх у нього, видерла. Ластер заплакав, прийшла Фроні й дала Ластерові бляшанку, бався, й тоді вже я забрав ті шпульки, а Квентіна б’ється, я плачу.
— Цить! — каже мені Фроні. — І не соромно тобі, здоровилу такому, в маленької лялі забирати цяці?
Забрала вона шпульки, оддала Квентіні.
— Зараз же перестань! — мені Фроні. — Замовкни, кажу тобі!
— Цить мені! — каже Фроні. — Каші березової — ось чого тобі треба дати. — Взяла Ластера й Квентіну на руки. — Ходім! — каже Фроні. Йдемо до повітки. Ті-Пі доїть корову. Роскус на ящику сидить.
— І що він там набаламутив? — питається Роскус.
— Хай побуде тут, коло тебе, — Фроні йому. — Знову цих малят кривдить. Цяці в них забирає. Ото побудь тут з Ті-Пі та й замовкни на хвильку.
— Видоюй чисто, — повчає Роскус. — Тієї зими довів молоду корову, що й молоко в неї пропало. Якщо й цю так задоїш, лишимося зовсім без молока.
Ділсі співає.
— Туди не потикайся, — мені Ті-Пі. — Ти ж знаєш: мамуся тебе туди не пускає.
А там співають.
— Ходім! — Ті-Пі мені. — Погуляємо з Квентіною та Ластером. Ходім!
Квентіна з Ластером бавляться в брудяці перед будиночком, де живе Ті-Пі. В оселі вогонь, то жбухне, то опаде, а перед вогнем Роскус чорною тінню сидить.
— От і третього забрав Пан Біг, — каже Роскус. — А я ж казав: так буде — ще позаторік говорив. Лихе воно, оце місце.
— То чо’ ти не переселився деінде? — йому Ділсі. Саме роздягала мене. — Он Верш — через ті твої теревені: «Лихе місце! Лихе місце!» — подався хлопець до Мемфіса. Чи ж цього тобі не задосить?
— То нехай усе лихо, яке тільки чигало на Верша, на цьому й скінчиться, — каже Роскус.
Тут увійшла Фроні.
— Усе попорали? — питається Ділсі.
— Ті-Пі закінчує, — каже Фроні. — А міс Келайн тебе кличе — Квентіну обкладати.
— Прийду, як тільки спроможусь, — каже Ділсі. — Наче не знає досі, що я ж не на крилах пурхаю.