— От і я тобі те самісіньке торочу, — їй Роскус. — Яке тут може бути щастя, коли не можна й згадувати імені рідної дитини?
— Та вгамуйся ти, — йому Ділсі. — Хочеш, щоб він знову законцертував?
— Ростити дитя, і щоб воно й не знало навіть, як звати його рідну маму, — бурчить Роскус.
— Не твоя то печаль, то й не суши собі цим голови, — йому Ділсі. — Я всіх їх повирощувала, то й цю дитину підійму якось. А зараз усі цитьте! Дайте йому хоч заснути.
— Імені не називати! — каже Фроні. — Наче він тямить, як кого звати.
— Ану скажи тільки! То й побачиш, тямить чи ні, — Ділсі каже. — Скажи це ім’я при ньому, як він спатиме — враз почує й прокинеться.
— Він куди більше тямить, ніж людям гадається, — каже Роскус. — Він усі три рази передчував, коли наставав їхній час, — мов отой пойнтер, незгірш. Тямить, і коли його остання година прийде, ото тільки слів не знає, щоб ними це висловити. І коли твоя прийде. Чи й моя.
— Мамо! А переклади Ластера від нього в інше ліжко, — каже Фроні. — А то цей хлопчина ще й Ластера нам зурочить.
— А бодай тя занімило! — каже Ділсі. — Розумнішого нічого не придумала? Знайшла, до кого дослухатися, — до Роскуса. Лягай, Бенджі.
Ділсі мене підштовхнула, то я й ліг — туди, де вже лежав і спав Ластер. Ділсі взяла продовгастий шмат дерева й поклала поміж Ластером і мною. — Лежи на своїй половині — на Ластерову тобі не можна, — каже вона. — Ластер маленький, а ти ж не хотів би завдати йому болю, правда?
— Туди ще не можна, — каже Ті-Пі. — Зачекай.
Ми визираємо з-за рогу будинку, дивимось, як від’їздять ридвани.
— Ось тепер можна, — каже Ті-Пі. — Підхопив Квентіну на руки, й ми побігли в кінець паркану, витріщаємось, як вони їдуть. — Он у тому його везуть, — каже Ті-Пі. — У тім, що з віконцями. Дивись. Ото він там лежить. Бачиш?
— Ходімо, — каже Ластер. — Я занесу цього м’ячика додому, щоб не загубився. Ні, паничу, тобі цього м’ячика не можна! Якщо дорослі побачать його в тебе, то скажуть, що ти його вкрав. Тож не рюмсай. Тобі його не можна. Та й нащо він тобі? Гуляти й м’ячати все одно не вмієш.
Фроні й Ті-Пі бавляться на землі біля ґанку. Ті-Пі напхав у пляшку світлячків.
— Як це вам дозволили ще погуляти? — питається Фроні.
— Там у нас гості, — Кедді каже. — І тато звелів, щоб сьогодні всі мене слухались. Ось чому і ти, й Ті-Пі маєте мене слухатись.
— А я тебе не слухатимусь, — їй Джейсон. — І Фроні з Ті-Пі теж не повинні тебе слухатись.
— А таки слухатимуться, якщо я їм накажу! — каже Кедді. — Ото тільки, можливо, я їм нічого й не наказуватиму.
— Ті-Пі нікого з вас не послухається, — їй Фроні. — А що, похорон уже розпочався?
— А що воно таке — похорон? — питається Джейсон.
— Чи ж мама тобі не наказувала їм не казати? — каже Верш.
— Похорон — це коли голосять, — пояснила Фроні. — На похороні в тітоньки Б’юли Клей два дні голосили.
В Ділсіній оселі голосять. То Ділсі голосить. Коли Ділсі заголосила, Ластер нам і каже: «Тихо!» — й ми принишкли, а тоді я заплакав, і Синій завив під ґанком. Потім Ділсі замовкла, то помовкли й ми.
— Та ні, — каже Кедді. — То в чорнюків таке буває. А в білих немає жодних похоронів.
— Фроні! Мама ж не веліла розказувати їм, — каже Верш.
— А що не веліла розказувати? — питається Кедді.
Ділсі голосила, і тоді, коли ми зачули, я й собі заплакав, а Синій завив під ґанком. «Ластере! — каже Фроні з вікна. — Одведи їх до повітки. Маю кухторити, а нічого ж не виходить через цей галас. І того пса забери. Всіх їх забери геть!»
«Не піду до повітки! — їй Ластер. — Бо ще дідусь приверзеться. Я бачив його вчора ввечері — махав мені руками з повітки».
— І чого б то їм не розповідати? — питається Фроні. — Білі теж помирають. Он ваша бабуся померла — хіба ж не так само, як і перша-ліпша чорнючка?
— То собаки помирають, — Кедді каже. — Та ще коні — он як Ненсі упала в канаву, й Роскус пристрелив її, й налетіли мишоїди, розклювали її до кісток.
Під місячним сяйвом кругляться кістки, випинаються з канави, де темна лоза, а канава чорна, так наче деякі плями позникали. А тоді й всі вони позникали, і стало темно, а коли я змовк, щоб ухопити повітря й заплакати знову, то почув маму, й чиюсь ходу, що швидко-швидко геть-геть, і розчув його запах. Тут кімната прийшла, але очі мені заплющились. І я не перестав. Чую той дух. Ті-Пі розщібає шпильку на постелі.
— Тихо! — каже він. — Тссссс…