Але ж я все чую той дух. Ті-Пі посадив мене на ліжку, швидко одягає.
— Тихо, Бенджі, — каже він. — Підемо до нас. Ти ж хочеш знову опинитися в нас, там Фроні. Тихо! Тссссс…
Зашнурував мені черевики, надягнув на голову мені шапку, й ми вийшли. У коридорі світло. А за коридором нам чути маму.
— Тихо-тихо, Бенджі, — каже Ті-Пі. — Ось ми вже й виходимо.
Відчинилися двері, й запах у ніс ударив, і виткнулася чиясь голова.
— Міг би ти вивести його з дому?
— Оце ж ми якраз і виходимо, — каже Ті-Пі. Ділсі вийшла нагору східцями.
— Тихо, Бенджі, — каже вона. — Тсссс! Одведи його до нас, Ті-Пі. Фроні йому постеле. І всі будьте біля нього, не відходьте. Тихо, Бенджі. Йди собі з Ті-Пі.
І пішла туди, де чути маму.
— Хай і переночує у вас.
Але це не тато. Двері зачинив, а я все одно чую той дух.
Спускаємося по східцях. Східці ведуть у пітьму, й Ті-Пі взяв мене за руку. Ось ми й вийшли з тієї пітьми у двері. На задвірку Ден сидить, виє.
— Він унюшив, — каже Ті-Пі. — То й ти так само це унюшив?
Сходимо з ґанку, по наших тінях.
— От забув надягти тобі куртку, — каже Ті-Пі. — Треба б! Але вертатися туди не стану.
Ден виє.
— Ану цить! — Ті-Пі йому. Наші з ним тіні рухаються, а Денова ні: тільки виє з ним разом.
— Ото як ти розревівся, — каже Ті-Пі. — Як тебе отакого до нас вести? Досі ти хоч не квакотів отак по-жаб’ячому. Та ходім!
Ідемо по доріжці цегляній, і тіні наші з нами ідуть. Повітка тхне свиньми. Усередині стоїть корова, жує до нас. А Ден виє.
— Таж ти всеньке місто на ноги підіймеш тим своїм ревищем, — каже Ті-Пі. — Як би тобі заткатись?
Понад річкою-фосою Ненсі пасеться. Підходимо, на воді місяць виблискує.
— Та ні, паночку, — каже Ті-Пі. — Це ще надто близько. Тут ми не зупинимось. Далі ходім. Ну, ти тільки глянь на себе: по пуп заросився. Ходім, он туди.
А Ден виє.
Зашурхотіла трава, відкрилася канава. Костомахи кругляться з тих чорних лоз.
— Ну ось, — Ті-Пі каже. — Реви-репетуй теперечки хоч на всю горлянку. Вся нічка твоя і двадцять акрів луки — твоє ревище якраз поміститься.
Ті-Пі заліг у канаві, а я сів, видивляюсь на костомахи, де ті хижі мишоїди пожирали Ненсі, а тоді вилітали з канави — чорні, та забарні, та важкі.
«Того разу, коли ми востаннє вешталися тут з тобою, монета ще була, — каже Ластер. — Я ж показував її тобі. А ти що, не бачив? Ось тутечки, на оцьому місці, я дістав її з кишені й показав тобі».
— То ти хочеш сказати, що й бабусю роздягнуть мишоїди? — питається Кедді. — Та ти здурів!
— Ти погань! — сказав Джейсон. І заплакав.
— Дурне ти, — каже Кедді. Джейсон плаче. Руки запхнув у кишені.
— Джейсон багачем стане, — каже Верш. — Усе за грошики тримається.
А Джейсон плаче.
— Ну от, довели дитя до плачу, — каже Кедді. — Перестань, Джейсоне. Як мишоїди можуть залізти туди, де лежить бабуся? Тато їх туди не пустить. Ось ти який малий, а й ти не дався б хижим птахам! Ну, не плач.
Джейсон перестав.
— А Фроні каже, що це похорон, — каже Джейсон.
— Та ні ж бо, — Кедді йому. — Це у нас вечірка. Нічогісінько ж та Фроні не тямить. Он він хоче світлячків потримати — дай йому, Ті-Пі!
Ті-Пі й дав мені пляшку зі світлячками.
— От ходімо навколо будинку та й загляньмо у вікно вітальні, — каже Кедді. — Отоді й повірите мені, бо моя правда.
— А я й так знаю, — каже Фроні. — Мені й зазирати нікуди не треба.
— То й потримай язика за зубами, Фроні, — каже Верш. — Бо мама дасть тобі доброго лупня.
— Ну, то й що ти знаєш? — питається Кедді.
— Що знаю, те й знаю, — каже Фроні.
— То ходім! — каже Кедді. — Обійдемо до чільної стіни.
Ми рушили.
— А чом не віддав світлячків Ті-Пі? — каже Фроні.
— Та хай ще трохи потішиться ними — можна, Ті-Пі? — каже Кедді. — Ми повернемо їх вам.
— Не ви ж їх ловили, — каже Фроні.
— А якщо я дозволю вам піти з нами, тоді можна йому ще потримати їх? — питається Кедді.
— Ніхто не велів мені й Ті-Пі слухатися тебе, — каже Фроні.
— А якщо я скажу, що вам не треба слухатися мене, тоді можна, щоб він ще потішився ними? — Кедді їй.
— Гаразд, — каже Фроні. — Ті-Пі! Хай він ще потішиться. А ми підемо подивимось, як вони там голосять.
— Та ніхто там не голосить, — Кедді їй. — Кажу ж тобі: там вечірка. Правда ж, Верше, вони не голосять?
— Та як нам знати, що вони там роблять, коли ми отут стовбичимо? — каже Верш.
— То й ходім, — каже Кедді. — Фроні й Ті-Пі можуть не слухатися мене. А решта всі — слухатись! Верше, ти б краще його підніс. Вже ж поночіє.