Верш посадив мене собі на плечі, й ми подалися в обхід кухні.
Коли ж ми виглянули з-за рогу, то побачили: їдуть алеєю до будинку два вогні. А Ті-Пі вернувся до льоху, відчинив двері.
«А знаєте, що там, унизу, бережеться? — питається Ті-Пі. — Содова! Я бачив, як містер Джейсон виносив звідтіля пляшки, в обох руках. Ану постривайте хвилинку!»
Ті-Пі пішов, зазирнув у двері кухні. А Ділсі йому: «Ну, чого сюди зазираєш? А де Бенджі?»
«Він тут, на подвір’ї», — каже Ті-Пі.
«Ото йди й стережи його, — Ділсі йому. — У дім не пускай».
«Гаразд, мем, — каже Ті-Пі. — А що, вже розпочалося?»
«Та йди собі й забавляй того хлопа, аби він нічого того не бачив, — каже Ділсі. — А я й без вас маю повні руки роботи».
З-під будинку виповзла змія. Джейсон сказав, що він не боїться змій, а Кедді сказала, що він їх таки боїться, а от вона — ні, а Верш сказав, що обоє вони їх бояться, ну а Кедді сказала: «Не галасуйте! Тато не велів!»
«Ну-ну, не треба розводити нюні, — каже Ті-Пі. — Хильни краще ось цієї саспрельки!»
Воно лоскоче мені носа, очі.
«Не питимеш? — мені Ті-Пі. — То оддай мені, я вип’ю! От так: рраз — і нема. А зараз нам треба ще на одну пляшчину розжитись, поки ніхто не заважає. Та помовч ти!»
Поставали ми під деревом, де вікно до вітальні. Верш зсадив мене в мокру траву. Холодно. У всіх вікнах світиться.
— Он за тим вікном бабуся, — каже Кедді. — Тепер вона всі дні хвора. Та коли видужає, ми справимо пікнік.
— Що я знаю, те знаю, — каже Фроні.
Дерева гудуть, трава шелестить.
— А поруч кімнатка, де ми хворіємо на кір, — розказує Кедді. — Фроні, а де ви з Ті-Пі хворієте на кір?
— Та де захворієм, там і хворіємо, — Фроні їй.
— Там іще не почалося, — каже Кедді.
«Ось зараз і розпочнуть, — каже Ті-Пі. — Ти постій отут-о, поки я принесу ящика, а з нього буде видно у вікно. Ось тільки цю саспрельку прикінчимо. Від неї в мене мов сова всередині загніздилася!»
Допили ми саспрелеву. Ті-Пі проштовхнув порожню пляшку крізь решітку під будинок і пішов геть. Я чую, що вони там роблять у вітальні, й пальцями вколупуюся в стіну. Ті-Пі тягне ящика. Упав, сміється. Лежить і сміється собі в траву. Встав, притягнув ящика під вікно. Щосили намагається не реготати.
— До смерті співати кортить! — каже Ті-Пі. — Ану вилізь на ящик та й подивись, чи там не почалося.
— Та ні, не почалося, бо музики ще не приїхали, — каже Кедді.
— І не буде жодних музик, — каже Фроні.
— А звідки ти знаєш? — питається Кедді.
— Що знаю, те й знаю, — каже Фроні.
— Та нічого ти не знаєш, — їй Кедді. Й підходить до дерева. — А підсади-но мене, Верше.
— Твій тато заборонив тобі лазити на те дерево, — їй Верш.
— Давно це було, то вже й неправда, — йому Кедді. — Він уже й забув про ті свої слова. А ще ж він звелів, щоб цього вечора всі мене слухались. Що, забули? Хіба не казав він такого?
— А я тебе не слухатимусь, — їй Джейсон. — І Фроні, й Ті-Пі теж не слухатимуться тебе.
— Підсади ж мене, Верше! — каже Кедді.
— Гаразд, — каже Верш. — Тобі лупня даватимуть, не мені.
Він підійшов, підсадив Кедді на дерево, на нижню гілляку. Ми побачили, які брудні в неї ззаду штанці. А потім ми вже й не бачили її. Тільки чули, як тріщить гілля.
— Містер Джейсон обіцяв одшмагати тебе, якщо зламаєш дерево, — каже Верш.
— І я все про неї розкажу, — каже Джейсон.
Ось дерево більше вже не хитається. Ми задивилися на вже спокійне гілля.
— То що ти там бачиш? — пошепки питається Фроні.
Я побачив їх. Потім я побачив Кедді, квіти в її косах, і вуаль таку довгу, мов вітер блискучий. Кедді Кедді…
— Цить! — каже Ті-Пі. — А то ще почують тебе! Злазь мерщій! — І тягне мене. Кедді… Я чіпляюся пальцями за стіну. Кедді… А Ті-Пі мене тягне. — Цить! — він мені. — Тихо! Сюди, хутко! — І тягне мене. Кедді… — Перестань, Бенджі. Чи ти хочеш, щоб вони тебе почули? Ще трохи… Ось ковтнем тієї саспрельки, а тоді й назад, туди, якщо ти припиниш своє те бги-бги. Краще прихопимо ще одну пляшечку, а то ще вдвох загорланимо. Скажемо: Ден видудлив! Містер Квентін завжди каже, який тямущий цей пес, то ми скажемо, що він уже й вино наловчився пити!
Місячне сяйво по східцях ковзь-ковзь у льох.
— А знаєш, чого мені хочеться? — каже Ті-Пі. — Аби сюди в льох завітав ведмідь! Знаєш, що я йому втну? Прямо підійду та й плюну в вічі! Ой дай пляшку — рота заткнути, а то зараз так і загорлаю!