Бух Ті-Пі. Впав і лежить. А тоді засміявся, а двері льоху та сяйво місячне стриб десь, і щось мене як ударить.
— Тихо ти! — мені Ті-Пі, а сміх так і пре з нього. — Боженьку, вони ж нас почують! Вставай! — мені Ті-Пі. — Давай, Бенджі, швиденько зводься на ноги! — А сам тільки борсається та сміється, а я пнуся підвестись. Східці льоху біжка нагору, в місячне сяйво, й Ті-Пі бух туди, нагору, в сяйво місячне, а я наскочив на паркан, а Ті-Пі підбігає за мною та тільки примовляє: «Тихо, тихо…» А тоді він бух у квіти, сміється, а я в ящик заскочив. Та коли я хотів вилізти на нього, ящик стриб геть та лулусь мене в потилицю, а з горла мені якийсь звук вирвався. Горло знову той самий звук видало, то я вже й не намагаюся встати, а горло знову той звук видавило, і я заплакав. Чую: Ті-Пі тягне мене, а горло знай мені квакає. Воно ніяк не могло переквакати, а я вже й не тямив, чи я ще плачу, чи вже й ні, й тут Ті-Пі бубух згори на мене, й регочеться, а горло мені все квакає, і тут Квентін коп Ті-Пі ногою, а Кедді обняла мене, і та блискуча її вуаль обняла, і я більше вже не чув духу дерев, то й заплакав.
«Бенджі, — каже Кедді, — Бенджі! Знов оповила мене руками, але я відійшов від неї. — Ти чого, Бенджі? — вона питається. — Через цього капелюшка? — Скинула капелюшка, знову підійшла, а я відійшов.
— Бенджі, — каже вона. — Чого ти, Бенджі? Що Кедді зробила такого нехорошого?
— Та не сподобалась йому та твоя пишна сукня, — Джейсон каже. — Здається тобі, ти така вже доросла, еге ж? Гадаєш, ти за всіх краща? Вичепурилась!
— Прикуси язичка, ти, підленька тварючко! — Кедді йому. — Чого ж ти плачеш, Бенджі?
— Думаєш, як тобі вже чотирнадцять, то вже й дорослá? — їй Джейсон. — Величаєшся, мов яка краля!
— Тихо, Бенджі, — каже Кедді. — А то ще маму розтривожиш. Перестань.
Але я не перестав. А коли вона відійшла, я за нею, вона стала на східцях, чекає, то й я став.
— Ну чого ти, Бенджі? — каже Кедді. — Скажи Кедді, й Кедді все виправить. Скажи тільки.
— Кендейсі! — покликала мама.
— Так, мамо, — обізвалася Кедді.
— Нащо ти його дратуєш? — мама питається. — Приведи його сюди.
Ми увійшли до маминої кімнати, лежить вона там, а на її лобі хвороба — мокрою ганчіркою.
— Що знову з тобою, Бенджаміне? — питається мама.
— Бенджі! — каже Кедді. І до мене, а я від неї.
— Це ти якось на нього подіяла, — каже мама. — Навіщо ти його чіпаєш, чом не даєш мені полежати спокійно? Дістань йому коробку та, будь ласкава, вийди, дай йому спокій.
Дістала Кедді коробку, поставила на підлогу, відкрила. В ній повно зірок. Я не ворушуся, то й вони тихі. А тільки ворухнусь — і вони враз заблискочуть, заграють іскрами. Я й перестав плакати.
А тоді чую: Кедді йде геть, то й знову заплакав.
— Бенджаміне, — мені мама. — Підійди-но сюди. — А я до дверей іду. — Я до тебе звертаюся, Бенджаміне! — ще сказала мама.
— Що це тут у вас? — питається тато. — Куди це ти посунув?
— Забери його вниз, Джейсоне, і хай там хтось побуде біля нього, — каже мама. — Ти ж знаєш, що я хвора, і все ж ти…
Ми вийшли, тато причинив двері.
— Ті-Пі! — гукнув він.
— Так, пане, — озвався Ті-Пі знизу.
— До тебе спускається Бенджі, — каже тато. — Побудь із Ті-Пі.
Я підійшов до дверей ванної. Чую: тече вода.
— Бенджі! — гукає Ті-Пі знизу.
А я чую воду, слухаю воду.
Ось я вже не чую води, й Кедді відчинила двері ванної.
— Ой, Бенджі! — каже вона. Дивиться на мене, я підійшов, і вона обняла мене. — Все ж таки ти знайшов Кедді, — каже вона. — Невже ти думав, що Кедді втекла десь?
Кедді пахла деревами.
Ми пішли до Кеддіної кімнати. Вона сіла перед дзеркалом. Потім перестала рухати руками й задивилася на мене.
— Ну що ж це ти, Бенджі? — каже вона. — Чому ти так? Не треба плакати. Кедді нікуди не тікає. Ось поглянь-но, — каже вона. Взяла ту пляшечку, вийняла корок і піднесла її мені під ніс. — Як гарно пахне! Понюхай! Хороший же запах!
Я пішов геть, і все плачу, а вона тримає ту пляшечку в руці й дивиться на мене.
— Ой, — мовила вона. Тоді поставила пляшечку, підійшла, обняла мене. — Ось через що ти так. І хотів би сказати Кедді, а не міг. І намагався сказати, але ж не міг, правда? Звісно, Кедді не буде більше напахчуватись. Авжеж, Кедді більш не напахчуватиметься. Ось почекай, хай я одягнусь.
Кедді одяглася, знову взяла ту пляшечку, й ми пішли до кухні.
— Ділсі! — гукає Кедді. — Тут Бенджі подарунок тобі несе! — Вона нахилилась і тиць ту пляшчину мені в руку. — А зараз передай її Ділсі!
Кедді підтримала мою руку, й Ділсі забрала пляшечку.