Фроні й Ті-Пі йдуть геть. Їх нам не видно, але чути, як ідуть.
— Шалаєтеся тут серед ночі! — Ділсі нам. Узяла мене на руки, й пішли ми до кухні.
— Поза спиною моєю прослизнули! — дорікає Ділсі. — Хоч і знали: давно пора вже в ліжка.
— Тсссс, Ділсі, — каже Кедді. — Не говори так голосно. Тихіше треба.
— Ото ти сама помовч — то й буде тихо, — їй Ділсі. — А де ж Квентін?
— Він розізлився, бо всім їм звеліли слухатися мене цього вечора, — каже Кедді. — А ще він заніс десь пляшку з світлячками Ті-Пі.
— Обійдеться Ті-Пі без тих світлячків, — каже Ділсі. — Біжи, Верше, та розшукай Квентіна. Роскус бачив, як той чимчикував до повітки.
Верш іде геть. Не видно нам Верша.
— Нічого вони не роблять там, у вітальні, — каже Кедді. — Просто сидять на стільцях та дивляться.
— А ви що, допомогти їм хотіли? — питається Ділсі. Ось ми обходимо кухню.
«А ти куди це надумався? — мені Ластер. — Знову витріщатись, як ті б'ють м’ячика? Там ми вже перешукали. Ану ж, стривай хвильку. Ось тутечки зачекай, поки я збігаю додому по того м’ячика. Я дещо надумав».
У кухні темно. Дерева чорніють у небі. Ден перевальцем із-під ґанку й хап мене за щиколотку, трішки пожував. Я довкола кухні йду, де місяць світить. І Ден чалапає за мною, де місяць.
— Бенджі! — Ті-Пі гукає з будинку.
Розцвічене дерево біля вікна вітальні не почорніло, а товсті дерева вже чорні. Трава дзинчить під місячним сяйвом, а тінь моя по траві ступає.
— Агей, Бенджі! — гукає мене Ті-Пі, з будинку. — Де ти сховався? Ти все десь пропадаєш. Знаю я тебе.
Повернувся Ластер. «Постій, — каже. — Отут-о. Туди не ходи. Там, на гойдалці, міс Квентіна зі своїм кавалером. Осюдою іди. А тут, Бенджі, поверни назад!»
Темно під деревами. Ден туди не хоче. Лишився, де місяць. А тоді я роздивився гойдалку й заплакав.
«Геть звідтіля — сюди йди, Бенджі! — кличе Ластер. — А то міс Квентіна розлютиться».
На гойдалці спочатку їх було двоє, а тепер одне. Ось Кедді біліє в пітьмі, швидко підходить.
— Бенджі! — каже вона. — Як це ти з будинку втік? І де ж Верш?
Обхопила мене руками, і я замовк, хапаю її за сукню, хочу відтягти Кедді геть.
— Та що це ти, Бенджі? — вона мені. — Що з тобою? Ті-Пі! — гукає вона.
А той, що на гойдалці, підвівся, підійшов до нас, і я знову заплакав, тягну Кедді за сукню.
— Бенджі! — каже Кедді. — Це ж просто Чарлі! Ти ж знаєш Чарлі.
— А де той чорнюк, що його водить? — питається Чарлі. — Чого вони випускають його, щоб тинявся скрізь без нагляду?
— Тихо, Бенджі! — каже Кедді. — Іди собі, Чарлі. Бачиш, Бенджі тебе не вподобав.
Чарлі пішов собі, а я замовк. Тягну Кедді за сукню.
— Ну що ти, Бенджі? — Кедді мені. — Невже мені не можна посидіти отут, порозмовляти з Чарлі?
— Чорнюка того поклич! — каже Чарлі. Він знову повернувся. Я заплакав іще гучніш, і все тягну Кедді за сукню.
— Іди собі, Чарлі, — каже Кедді. А Чарлі підійшов, кладе свої руки на Кедді, а я ще дужче плачу. На весь голос.
— Ні, ні, — каже Кедді. — Ні! Ні!
— Він же нічого не скаже, — Чарлі їй. — Кедді!
— Чи ти здурів? — йому Кедді. Задихала часто-часто. — Але ж він бачить! Не треба. Пусти! — Кедді пручається. Обоє вони часто-часто дихають. — Прошу тебе, облиш! — Кедді пошепки.
— Прожени його, — Чарлі їй.
— Гаразд, — йому Кедді. — Тільки пусти!
— Правда, проженеш? — Чарлі допитується.
— Так, — каже Кедді. — Тільки пусти мене. — Чарлі пішов собі. — Не плач, — мені Кедді. — Він пішов. — Я й замовк. — Вона важко дихає, її груди здіймаються й опадають.
— Я мушу відвести його додому, — каже Кедді. Взяла мене за руку. — Я зараз повернусь, — прошепотіла вона.
— Постривай! — Чарлі їй. — Чорнюка поклич.
— Ні, — каже Кедді. — Я повернусь. Ходім, Бенджі!
— Кедді! — гучно шепоче Чарлі. Ми не зупиняємось. — Вернись — так буде краще! — Ми з Кедді біжка. — Кедді! — гукає Чарлі. Ми вибігли на місячне сяйво, мчимо до кухні.
— Кедді! — кричить Чарлі.
Ми з Кедді біжимо. По східцях вихопилися на ґанок, і Кедді присіла в тій пітьмі, обняла мене. Чую, як вона дихає, відчуваю, як її груди опадають на мої.
— Більш не буду, — каже Кедді. — Більш ніколи, Бенджі! Бенджі! — Й вона заплакала, і я плачу, й тримаємо одне одного в обіймах. — Не плач, — каже вона. — Не плач. Я більше не буду. — То я й перестав плакати, і ми зайшли до кухні, увімкнули світло, й Кедді взяла кухонне мило, миє собі рота під краном, міцно тре. Кедді пахне деревами.