«Скільки ще я маю тобі казати, щоб ти не пхався туди?» — каже Ластер. Ті, на гойдалці, підхопилися, так швидко. Квентіна поправляє зачіску. А в того краватка червона.
«Ох ти старий придурку пришелепкуватий! — каже Квентіна. — А про тебе я розкажу Ділсі, як ти навмисне його скрізь за мною водиш! Хай вона при мені дасть тобі доброго лупня».
— Та я ж і зупинити його не міг, — каже Ластер. — Ходи сюди, Бенджі.
— Міг, ще й як міг! — йому Квентіна. — От тільки не хотів. Удвох піддивлялись за мною. Чи це бабуся послала вас шпигувати, де я і що я? — Зіскочила з гойдалки. — Як не забереш його звідсіля цієї ж хвилини й не триматимеш десь далеко, я зроблю так, щоб Джейсон відшмагав тебе!
— Та я ж його не подужаю, — каже Ластер. — Спробуйте ви самі — може, у вас вийде?
— Заткайся! — йому Квентіна. — То ти забираєш його чи ні?
— Ну, та хай уже побуде, — каже той. А в нього краватка червона. І сонце на ній червоне. — А глянь-но сюди, Джеку! — Запалив сірника і в рот собі. Тоді вийняв того сірника з рота. А він усе ще горить. — Хочеш і собі спробувати отак? — мене питає. Я підійшов. — Роззяв рота! — мені каже. Я й роззявив. А Квентіна бах рукою по сірнику, й сірник відлетів.
— А хай тобі абищо, — каже Квентіна. — Чи ти хочеш, щоб він оце зараз розревівся? Чи сам не знаєш: як заведе, то вже на цілісінький день? Ось я наскаржуся Ділсі на вас!
І як майнула — тільки смута за нею лягла.
— Агей, крихітко! — він їй навздогін. — Агей! Вернись! Я не буду його дурляти.
А Квентіна біжить до будинку, не зупиняється. Ось звернула за кухню.
— І що ж це ти, Джеку, накоїв? — мені той. — Як тобі не а-я-яй!
— Та він не тямить, що ви йому кажете, — Ластер тому. — Глухе ж та ще й німе.
— Та ну! — чудується той. — І давно він отакий?
— Сьогодні вже тридцять літ, як отакий пристріт, — каже Ластер. — Отаке дурне і вродилося. А ви самі чи не з артистів, часом?
— А що? — той каже.
— Не згадаю, щоб бачив вас тут раніше, — Ластер каже.
— Ну то й що? — той йому.
— Та нічого, — каже Ластер. — Іду сьогодні на виставу.
Той дивиться на мене.
— А ви чи не той самий будете, хто на пилці витинає? — допитується Ластер.
— Заплатиш четвертака, то й дізнаєшся, — той йому. Знову на мене видивляється. — Отакий мав би взаперті сидіти, — каже. — І чого ти з ним сюди припхався?
— А з цим ви не до мене звертайтесь, — йому Ластер. — Бо я не годен дати йому ради. Власне, я припхався осюди, бо, думав, мо’, хоч тут відшукаю того четвертака, якого десь посіяв, а то за що куплю квитка на вечірню виставу? І здається мені, що таки не піду туди. Хоч сядь та й плач! — Ластер утопив очі в землю. — А мо’, у вас знайдеться зайвий четвертак, га? — питається Ластер.
— Ні, — відказує той, — не знайдеться.
— То я таки мушу знайти ту монету! — каже Ластер. А тоді шасть рукою до кишені. — Невже ж ви й м’ячика не забажаєте купити? — Ластер тому чужому.
— Що ще за м’ячик? — питається той.
— Для гольфу, — каже Ластер. — Всього за четвертак.
— Та нащо він мені? — той каже. — Що я з ним робитиму?
— Так я й знав, — каже Ластер. — Ходімо звідси, ти, довбешко осляча, — Ластер мені. — Ходім та й подивимось, як ганятимуть цього м’ячика. Ось, на. Не самою ж блекотою тобі гратися.
Ластер підхопив м’ячика й дав мені.
— І де ж це ти доп’яв? — питається той, підбігаючи за нами. А краватка його так і роз’ярілася на сонці.
— А отут-о під кущем, — каже Ластер. — Я спершу був подумав: то моя монета!
Той підійшов, узяв м’ячика.
— Не пхич, — мені Ластер. — Він тільки подивиться та й віддасть.
— «Аґнес»… «Мейбл»… «Беккі»… — прочитав той. Тоді на будинок задивився.
— Цить! — мені Ластер. — Ось зараз і віддасть.
Той віддав мені, я й замовк.
— А хто приходив до неї вчора ввечері на побачення? — питається той.
— Та чи я знаю? — Ластер йому. — Вони тут щовечора огинаються, хай-но їй пощастить спуститися по он тому дереву. А мені воно треба — стежити за ними?
— А щоб мене дідьки взяли, якщо один із них не лишив по собі сліду, — каже той. Ще на будинок подивився. А тоді відійшов і влігся в гамаку. — Вшивайтесь! — каже. — Не виводьте мене.
— То й ходім, — Ластер мені. — Наколобродив ти, що й казати. Але міс Квентіна вже, либонь, усе там розказала про тебе.
Подалися ми до паркану, зазираємо поміж кучеряві квіти, де їх не так густо. Ластер нишпорить попід кожною травинкою.
— Ось тутечки вона ж лежала, — каже він. Бачу, як тріпоче прапорець та як сонце косує на широку луку.