— Бенджі чи не Бенджі, а я таки маю піти на ту виставу, — каже Ластер. — Що, як день з ним проморочився, то й вечір маю на нього потратити?
— А на те й приставлено тебе до нього, щоб ти виконував його забаганки, хлопче-чорнюче, — йому Ділсі. — Добре це собі затям!
— Та я ж завжди це роблю, — каже Ластер. — Що йому забагнеться, те й виконую. Хіба ні, Бенджі?
— Ну то й далі все виконуй! — йому Ділсі. — А не доводь його, щоб ревів на весь будинок, дошкуляючи міс Келайн. Ану ліпше накидайтеся на цей торт, призволяйтесь, поки не прийшов Джейсон. Ще мені такого бракувало, щоб він насипався на мене — за торт, який я купила на власні гроші. Як його й спекти отут, коли він полічить кожне яєчко, котре потрапляє до цієї кухні. А ти гляди мені: не дражнися з ним, якщо хочеш піти сьогодні на виставу!
Ділсі вийшла.
— Де тобі хоча б одну свічку загасити! — каже мені Ластер. — Ось подивись, як я дмухну на них! — Нахилився, щоки роздув. Дмух — і свічок не стало. Я плачу. — Ну-ну, не треба! — мені Ластер. — Глянь-но, як у плиті вогонь стрибає, поки я тортика накраю.
Чую, як годинник цок-цок, а ще чую Кедді в себе за спиною, а ще дощ по даху чую. «Все ллє та й ллє, — Кедді каже. — Ненавиджу дощ. Ненавиджу все на світі». А тоді голова її лягла мені на коліна, й Кедді заплакала, обіймаючи мене, і я й собі заплакав. Потім я знову задивився на вогонь, і знову попливли яскраві-гладенькі тіні. Чую годинник, і дах, і Кедді.
Я з’їв трохи торта. З’явилася Ластерова рука й взяла ще шматок. Чую, як він жує. Дивлюсь на вогонь.
Тут мені через плече простяглася довга дротина. То вона до дверцят, і вогонь десь подівся. Я заплакав.
— Ну, й чого ти оце завив? — Ластер мені. — Ось глянь! — і знову з’явився вогонь. Я замовк. — Сидів би ти собі, та на вогонь дивився нищечком, як мамуся наказала. Так де там! — дорікає мені Ластер. — І не соромно тобі? Ось. Бери ще шматок.
— А допіру чим ти йому тут дошкуляв? — питає його Ділсі. — Ну ніяк не даси йому спокою.
— Та я ж якраз і старався, щоб він нишкував та не турбував міс Келайн, — Ластер їй. — А він чогось знову сам собі й завівся.
— Знаю, від кого те «сам собі», — каже Ділсі. — Хай-но повернеться Верш, то я попрохаю його, щоб дав тобі доброго лупня. Ти з самого рання напрошуєшся. Цілісінький день. До струмка водив його?
— Та ні, ма, — Ластер їй. — Ми до самого вечора з подвір’я нікуди, як ти й веліла.
Рука його потяглася по новий шматок. А Ділсі лясь його по руці.
— Ще раз простягнеш руку — я її так оцим ножакою й відрубаю! — каже Ділсі. — Він тут, либонь, і жодного шматочка не покуштував.
— Ще й як покуштував! — їй Ластер. — Він уже ум’яв удвічі більше за мене. Спитай його, хай він сам скаже.
— Простягни тільки ще раз руку, — йому Ділсі. — То й ноги простягнеш!
«Авжеж, — Ділсі каже. — Відтепер моя черга поплакати. Тільки подумайте: щоб я ще й над Маврі трошки поплакала!»
«Тепер його звати Бенджі», — сказала Кедді.
«А нащо оновляти ім’я? — каже Ділсі. — Хіба його давнє, природжене ім’я зносилося чи що?»
«Бенджамін — це з Біблії», — каже Кедді. — Воно й личить йому краще, ніж Маврі».
«Чому краще личить?» — допитується Ділсі.
«Мама каже, що так воно краще», — Кедді їй.
«Ох! — зітхнула Ділсі. — Та не допоможе ж воно йому, те нове ім’я. А старе не зашкодить. Міняти імена — добра не буде. Скільки я пам’ятаю, мене звали Ділсі, й таким воно, ім’я моє Ділсі, й лишиться, навіть коли вже всі давно мене й забудуть».
«А як же воно лишиться, коли тебе всі забудуть, га, Ділсі?» — допитується Кедді.
«Воно, дорогенька, в Книзі лишиться, — каже Ділсі. — Там воно записане».
«І ти б його вичитала звідти?» — допитується Кедді.
«А не мені ж його й вичитувати, — каже Ділсі. — За мене вичитають. А мені тільки відгукнутися треба: «Я тут!»
Знов через моє плече довга дротина до дверцят простяглася, й вогню не стало. Я заплакав.
Ділсі б’ється з Ластером.
— Оце ж я тебе й піймала! — кричить Ділсі. — Точно бачила твою витівку! — Витягла Ластера з кутка, трясе його. — То ось воно яке — оте твоє «ні сіло ні впало»! Ось зачекай, хай твій татусь приїде. Коли б мені оце та молода сила, що в юні літа була, я б тобі оті твої вуха й повідривала! Ось замкну тебе в льоху на цілий вечір — ото й буде тобі твоя вистава! А таки замкну…