— Ой, бабусю! — проситься Ластер. — Ой, бабусю!
А я тиць рукою туди, де вогонь був допіру.
— Одтягни його! — кричить Ділсі. — Обпечеться!
Рука мені відсмикнулась, я її в рот собі, а тут і Ділсі мене схопила. Коли я замовкав, то все ще чув годинника. Ділсі потяглася рукою назад та лусь Ластера по голові. Мій голос раз у раз гучно-гучно.
— Соду сюди! — каже Ділсі. — Вийняла мені руку з рота. Тут мій голос як заголосить, а рука так і поривається назад, у рот, а Ділсі її не відпускає. Ой голошу! А Ділсі поливає мені руку рідкою содою.
— Там у комірчині ганчірка на цвяху, одірви шмат! — вона Ластерові. — Ну-ну, не плач. Ти ж не хочеш, щоб твоя мамуся знов розхворілася від твого плачу? Краще туди, на вогонь дивись. — Відчинила дверцята плити. Я дивлюсь на вогонь, але рука не перестає мені, і я так само. Руці так хочеться знову потрапити мені в рот, але Ділсі міцно тримає.
Обв’язала мені руку ганчіркою. А мама каже:
— І що тут з ним знову? Не дадуть і похворіти спокійно. Мало двох дорослих негрів, щоб його доглянути, то ще й я повинна встати з ліжка, прийти до нього…
— Уже все з ним гаразд, — каже Ділсі. — Зараз і заспокоїться. Просто обпік трохи руку.
— Двоє дорослих негрів, а не можуть погуляти з ним надворі, аби він не репетував у будинку, — мама каже. — Це ви навмисне довели його, бо знаєте, яка я хвора. — Вона підійшла, стала біля мене. — Припини! — мені каже. — Цієї ж хвилини припини! А ти що, пригощала його цим пирогом?
— Це я купила, — каже Ділсі. — В цьому торті немає борошна з Джейсонової комори. Справила день народження йому.
— Ти що, отруїти його надумала цим дешевим крамничним тортом? — каже мама. — Не інакше! Ох, чи ж матиму я коли бодай хвилину спокою?
— Ви йдіть собі нагору до себе та й ляжте, — Ділсі їй. — За хвилину рука йому й переболить, і він перестане. Ходімо, ляжте.
— Мені піти геть і залишити його тут, щоб ви ще якось зробили йому боляче? — мама каже. — Як можу я там спокійно влежати, коли він тут на пуп береться? Бенджаміне! Негайно замовкни мені.
— А куди з ним подітись? — каже Ділсі. — Не стало того обійстя, що було раніше. Тож на луг більш не поведеш його, і на подвір’ї не триматимеш, де всі сусіди видивляються, як він плаче.
— Знаю, знаю, — каже мама. — У всьому я винна. Незабаром і мене не стане, то й тобі, і Джейсонові полегшає.
Мама заплакала.
— Ну не треба, не плачте, — Ділсі їй, — а то знову розхворієтесь. Ходімо нагору та й ляжете. А його я відішлю з Ластером у кабінет, хай там побавляться, поки я зварю йому вечерю.
Пішли Ділсі з мамою.
— Перестань, — Ластер мені. — Тишком-нишком… А то ще й другу руку тобі обпечу. Вже ж воно й не болить тобі. Перестань.
— Ось, на, — Ділсі мені. — Та й перестань плакати. — Дала мені того капця, то я й замовк. — Іди з ним до кабінету, — вона Ластерові. — І хай я знову почую його ревище — своїми руками тебе одшмагаю.
Пішли ми до кабінету. Ластер увімкнув світло. Вікна чорні стали, а на стіну вискочила та пляма, висока та чорна, і я підійшов, поторкав її. Схоже на двері, але ж не двері воно.
Позад мене з’явився вогонь, і я підійшов до вогню та й сів на підлогу, тримаючи того капця. Ось вогонь виріс. Доріс до подушечки на маминому кріслі.
— Тихо побудь, — каже мені Ластер. — Невже не можеш хоч хвильку тихо посидіти? Ось я для тебе вогонь запалив, а ти й глянути не хочеш.
«Тепер тебе звати Бенджі, — каже Кедді. Чуєш? Бен-джі, Бен-джі».
«Не кажи йому цього, — говорить мама. — Підійди з ним до мене».
Кедді схопила мене попідручки, підняла.
«Встань, Мав… чи то Бенджі!» — сказала вона.
«Не смій отак його носити, — каже мама. — Взяти за ручку й підвести до мами — невже й на це кебети не маєш?»
«Та я й далеко можу його піднести, — каже Кедді. — Можна, я на руках винесу його нагору, Ділсі?»
«Ти що, малечо! — каже Ділсі. — Таж ти й блохи не піднімеш. Ідіть тишком-нишком, як велів містер Джейсон».
Нагорі, куди східці привели, є світло. Там тато стоїть, без камізельки. Саме його обличчя мов просило тиші. Кедді пошепки запитала:
— Мама розхворілась?
Верш опустив мене на підлогу, й ми пішли до маминої кімнати. Там вогонь — виростає та й падає на стінах. І в дзеркалі також вогонь. Чую дух хвороби. Вона скрутилася у мами на лобі, шматою білою. Мамині коси на подушці. Вогонь до них не дістає, а на руці виблискує, аж персні підскакують.
— Підійдім! — каже Кедді. — І ти побажаєш мамі на добраніч.
Ми підходимо до ліжка. Вогонь із дзеркала втік. Тато підвівся з ліжка, підняв мене до мами, й вона поклала руку мені на голову.