— Ти забула, що я обіцяв зробити, якщо знову побачу тебе з тим типом із ятки? — він Квентіні. А вона все у вогонь дивиться. — Чула, що я тобі кажу? — допитується Джейсон.
— Чула, — каже Квентіна. — То вже й зробили б, чом ні?
— Не турбуйся, зроблю, — Джейсон їй.
— Я не турбуюсь, — йому Квентіна.
Джейсон знову зачитався.
Я чую дах. Тато нахилився, придивляється до Квентіна.
«Привіт! — каже він. — То хто ж кого?»
— А ніхто, — каже Квентін. — Нас розборонили. Вчителі.
— І з ким же це ти? — питає тато. — Якщо не секрет.
— Усе по-чесному було, — каже Квентін. — Він не менший мене.
— Це вже непогано, — каже тато. — А ти можеш зізнатися, через що ви побилися?
— Та так, нізащо, — йому Квентін. — Він сказав, що підкладе їй жабу в стіл, а вона, мовляв, не дасть йому прочухана, побоїться.
— Отакої! — каже тато. — Вона. А тоді що ж?
— Так, сер, — каже Квентін. — А тоді я щось ніби йому як уріжу.
Нам чути і дах, і вогонь, і сопіння якесь за дверми.
— А де б він доп’яв ту жабу в листопаді? — питає тато.
— Не знаю, сер, — йому Квентін.
Нам їх чути.
— Джейсоне! — каже тато. І ми чуємо Джейсона.
— Джейсоне! — знову тато. — Заходь сюди та більш не сопи там.
Нам чути і дах, і вогонь, і Джейсона.
— Перестань! — тато йому. — А то ще прочухана дам.
Тато підняв Джейсона, посадив у крісло поруч себе.
Джейсон хлип та хлип. Нам чути вогонь і дах. Джейсон хлипнув гучніш.
— Тільки спробуй ще хоч разок! — тато йому. Нам чути вогонь і дах.
«Ну, то й гаразд, — каже Ділсі. — А зараз усі заходьте — вечеряти!»
Верш пахне дощем. А ще — псами. Нам чути вогонь і дах.
Чути, як швидко-швидко йде Кедді. Тато й мама дивляться на відчинені двері. Кедді пройшла далі, швидко минула двері. Не зазирнула. Швидко пройшла.
— Кендейсі! — покликала мама. Кедді зупинилась.
— Так, мамо, — сказала.
— Не треба, Керолайн, — каже тато.
— Підійди сюди, — каже мама.
— Не треба, Керолайн, — каже тато. — Дай їй спокій.
Кедді підійшла до дверей, стала на порозі, дивиться на тата й маму. Потім зирк на мене й зразу ж відвела погляд. Я заплакав. Крик вирвався мені з рота, я підхопився. Кедді увійшла, стала спиною до стіни й все дивиться на мене. Плачучи, кинувся я до неї, а вона притулилася спиною до стіни, і я побачив її очі й заплакав ще гіркішими сльозами, тягну її за сукню. Вона виставила руки проти мене, а я все тягну. Очі її тікають від мене.
Верш сказав: «Відтепер твоє ім’я — Бенджамін. А знаєш, навіщо тобі ім’я поміняли? Та щоб тебе синьоясним зробити! Бабуся каже, давно колись хтось із твоїх прадідів був теж змінив ім’я одному негрові, й зробився той проповідником, а тоді як придивляться до нього, а в нього ясна сині! Хоча до того були в нього такі, як у всіх. А хай-но котра вагітна жінка подивиться йому в вічі, коли місяць-повня, то й дитя у неї вродиться з синіми яснами. І вже коли по двору тому гасав добрий десяток синьоясних діточок, якось-то вечірком проповідник той не повернувся додому. Знайшли згодом мисливці у лісі лиш кістяка обгризеного — ото й все, що від нього лишилося. А хто його згамав, угадаєш? Та ті ж його дітки, що з яснами синіми!»
Ось ми в коридорі. Кедді все дивиться на мене. Рукою рота собі затуляє, а очі ж її я бачу й плачу! Вийшли східцями нагору. Знову стала, тиснеться до стіни та все на мене дивиться, а я плачу, то вона далі, й я, плачучи, за нею, і вона знову припадає до стіни та на мене дивиться. Ось відчинила двері до своєї кімнати, а я таки тягну її за сукню, і дійшли ми до ванної, а вона притулилася до дверей і дивиться на мене. Тоді затулила обличчя рукою, а я, все плачучи, штовхаю її…
«І що ти йому там робиш? — питається Джейсон. — Чом не даси йому спокій?»
«Та я ж його й пальцем не зачепив, — каже Ластер. — Він сьогодні цілісінький день отак-о. Лупня доброго йому треба дати».
«У Джексон треба його запроторити! — каже Квентіна. — Таж неможливо жити в цій божевільні!»
«Якщо вам, юна панянко, тут не подобається, то йдіть собі десь-інде!» — Джейсон їй.
«Саме це я й збираюся зробити, — йому Квентіна. — Не турбуйтесь».
Верш сказав:
— Посунься трохи назад, дай ноги обсушити. — Відсунув мене від вогню. — І не зчиняй тут ревища. Тобі й звідтіля видно. Тільки й справ у тебе, що на вогонь дивитися. Не доводиться ж тобі помокнути під дощем, як оце мені привелося. Ти й не здогадуєшся, яким щасливцем уродився. — І простягся горілиць перед вогнем.