— А знаєш, чому тобі змінили ім’я? — каже Верш. — Наша бабуся каже, що твоя мама горда аж занадто, їй соромно через тебе.
— Та посидь іще там, дай ноги обсушу, — Верш мені. — А то знаєш, що я зроблю? Заспокою ремінцем по сраці.
Ми чули вогонь, і дах, і Верша.
Верш як підскочить, і ноги від вогню забрав. А тато йому:
— Та все гаразд, Верше.
— А можна, я його погодую сьогодні? — каже Кедді. — Коли Верш годує його, то він, бува, й заплаче.
— Занеси цю тацю нагору, до міс Келайн, — каже Ділсі. — І хутенько назад — погодувати Бенджі.
— Ти що, не хочеш, щоб Кедді погодувала тебе? — допитується Кедді.
«І неодмінно треба йому ще й того старого брудного капця на стіл викласти! — каже Квентіна. — Чом не годувати його в кухні? Сидіти з ним разом за столом — усе одно, що їсти зі свинею з корита!»
«Не подобається тобі, як ми харчуємось, то й не сідай разом з нами за стіл!» — їй Джейсон.
Від Роскуса пара хмарою. Він перед плитою сидить. Дверцята духівки відчинені, Роскус засунув туди свої ноги. Пара й від моєї миски. Кедді так легко ложку мені в рот. А в мисці на стінці щербинка чорніє.
«Ну-ну, не сердься, — каже Ділсі. — Він більш не дозолятиме тобі».
Ось суп опустився нижче тієї щербинки. А ось уже миска й порожня. Випарувався суп.
— Який він голодний цього вечора, — каже Кедді. Миска знову переді мною. І щербинки не видно. А це вже й видно! — Наче з голодного краю сьогодні, — каже Кедді. — Гляньте-но, скільки ум’яв!
«І ще б не бути йому голодним! — каже Квентіна. — Коли всі ви підсилаєте його, щоб шпигував за мною. Ох, ненавиджу цей дім! Утечу звідси!»
Роскус каже:
— Обліжнúй дощ, на цілу ніч.
«Ну ти знай тікаєш та й тікаєш, але все недалечко, аби не пропустити ні обіду, ні вечері», — каже Джейсон.
«А ось побачите — ще й як утечу!» — каже Квентіна.
— Лишенько, і як же я сю ніч переживу? — бідкається Ділсі. — Так мене в кульші схопило, що я вже ледве й шкандибаю. А полазити цілий вечір туди-сюди, вгору-вниз!
«Ну, цим ти мене не подивуєш, — каже Джейсон. — Та й нічим — хоч би що ти там накоїла».
Квентіна кидь серветку на стіл.
«Та помовчте, Джейсоне! — каже Ділсі. Підійшла, обняла Квентіну за плечі. — Сідай, голубонько, — Ділсі їй. — І не сором йому чужою виною тобі дорікати».
— А що вона, знов губи розпустила у своїй кімнаті? — Роскус питається.
— Помовч! — йому Ділсі.
Квентіна відіпхнула Ділсі. На Джейсона витріщилась. Губи в неї такі червоні. Все на Джейсона дивиться, а тоді підняла свою склянку з водою та й замахнулася нею. Ділсі ту її руку впіймала. Вовтузяться. Склянка брязь об стіл, на скалки, вода розлилася по стільниці. Квентіна біжить геть.
— Знову мама розхворілася, — каже Кедді.
— Воно й не дивно, — каже Ділсі. — Така негода хоч кого звалить. Та коли вже ти натопчеш того свого гарбузика, хлопче?
«Клятий, клятий! — бурмоче Квентіна. — Проклятий!» Нам чути, як вона тупоче по східцях. Ідемо до кабінету.
Кедді мені подушечку дала, то мені можна дивитися і на подушечку, і в дзеркало, й на вогонь.
— Тільки не здіймати галасу! Там Квентін сидить над уроками, — сказав тато. — А що ти там робиш, Джейсоне?
— Нічого, — йому Джейсон.
— То підійди сюди й тут не роби отого свого «нічого», — йому тато.
Виходить Джейсон із кутка.
— А що ти там жуєш? — питає тато.
— Він знову папір жує! — каже Кедді.
— Ще ближче підійди, Джейсоне, — тато йому.
А Джейсон швиргиць те своє у вогонь. Папір засичав, розгорнувся, чорніє. А це вже посірів. Потім і нічого не лишилося. Кедді, тато й Джейсон сидять у маминому кріслі. Джейсон мружить припухлі очі, а губами ворушить, мов що смакує. Кеддіна голова у тата на плечі. Коси її, мов вогонь, і в очах цятинки вогню, то я йти, а тато й мене посадив у крісло, а Кедді обняла мене. Вона деревами пахне.
Вона деревами пахне. В кутку темно, а вікно мені видно. Присів я там навпочіпки, капця того тримаю. Очам моїм капця не видно, але видно рукам, і я чую, як поночіє, і руки мої капця бачать, а сам себе я не бачу, тільки руки мої капця бачать, і я сиджу отак навпочіпки та й слухаю, як поночіє.
«Ось ти де! — каже Ластер. — Глянь, що я маю!» Показує мені монету. «А вгадай, хто мені дав її? Міс Квентіна дала! Я так і знав, що все одно піду на виставу. А ти чого тут ховаєшся? Я вже хотів надвір іти, там тебе шукати; думав, ти на задвірки вислизнув. Що, мало за сьогодні настогнався-напхинькався, то ще сюди забився, аби ще й тут помурмотіти, слину попускати? Ходім, обкладу тебе, аби прибігти туди ще до початку вистави. Не маю я сьогодні на тебе часу, не можу весь вечір на тебе змарнувати. Тільки перші сурми в них засурмлять, так я й полетів туди!»