Стоїть годинник, притулений до коробки з комірцями, а я лежу собі та й слухаю його. Себто його чую. Навряд чи хто інший став би уважно наслухати ходу годинника. Бо ж це ні до чого. Можна надовго забутися під те «цок-цок», а тоді в одну мить хронометричне цокання вибудує тобі в цілій ще досі голові всю довжелезну вервечку дедалі меншого параду нерозчутих твоїх секунд. Вервечку, схожу на довгий-самітний промінь, на котрому, як казав батько, можна добачити Ісусову ходу. Та ще й предоброго святого Франциска, що називав Смерть Маленькою Сестричкою, дарма що сам він якраз і не мав жодної сестри.
Чую: за стіною Шрів рипнув пружинами ліжкового матраца, а тоді зашурхотіли по підлозі його капці. Я підвівся, підійшов до столика, ковзнув рукою до годинника, поклав його циферблатом донизу й знову ліг. Але тінь від віконної поперечки лишилася, а я саме за нею навчився визначати час мало не до хвилини, й довелося повернутися до неї спиною, і зразу ж засвербіли на потилиці ті очі, якими тварини тішилися раніше, коли ще повзали потилицею догори. Казав же батько: саме з пустопорожніми звичками й найтяжче боротися. А ще казав, що Христоса не розіп’яли — то його стерло нанівець крихітне поцокування годинникових трибочків. І сестрички воно не мало.
Отож тільки-но усвідомив я, що не бачу того циферблата, як мені нестерпно закортіло поглянути, а котра ж там година. Батько каже, буцім оця постійна цікавість до розташування стрілок на будь-котрому окремо взятому циферблаті є простим свідченням того, що твій мозок працює. Щось на взір пітніння — так каже татусь. Ну, то й гаразд, я скажу. Хай покортить. Довго-довго…
Коли б хоч захмарило, то я міг би задивитися у вікно, обмірковуючи його слова про пустопорожні звички. І про те, що їм приємно поведеться там, у Нью-Лондоні, якщо отака година протримається. А чого б і ні? Місяць наречених, глас, що прорік: Вона випурхнула з дзеркала, з гущі духмянощів. Ружі-троянди. Містер і місіс Джейсон Ричмонд Компсон сповіщають про одруження їхньої… Троянди. Не непорочності на взір дерену, молочаю. Я сказав: я скоїв кровозмішення, Отче, я сказав. Ружі. Лукаві та безжурні. Як походиш рік до Гарварду, але при цьому не побуваєш на веслувальних перегонах, то тобі зобов’язані повернути плату за навчання. А ти віддай ті кошти Джейсонові. Подаруй Джейсонові рік Гарварду.
Шрів постав на порозі, надягаючи комірця, рум’яно поблискуючи окулярами, от ніби як умивався, то й їх умив.
— Хочеш цей день прогуляти?
— А що, вже аж так пізно?
Він видобув свого годинника, подивився.
— За дві хвилини дзвінок.
— А я й не знав, що вже така пізнота! — Шрів усе ще дивиться на годинника, округляє губи. — Тоді мушу поквапитися. Більше пропускати мені ну ніяк не можна. Декан на тому тижні остеріг… — Нарешті він запхнув того годинника до кишені. А я набрав води в рот.
— То нацуплюй штанці — й ристю! — сказав мені Шрів. І вийшов.
Я підхопився, заметушився та все прислухаюсь, що там він за стіною робить. Ось він вийшов у нашу спільну кімнату, до дверей прямує.
— Ти ще не готовий?
— Ні ще. Ти біжи. Я дожену.
Вийшов Шрів. Двері захряснулись. Хода далі й далі коридором. І тоді я знову вчув годинника свого. Перестав метушитись, підійшов до вікна, розсунув фіранки та й задивився, як вони мчать на молитву — все ті ж самі, й все та ж сама ловитва рукавів піджачних на льоту, й підручники ті ж самі, й незащебнуті комірці — мчать-проминають, мов скіпки в повінь, — і Споуд тут-таки, з усіма ними. Він Шріва мужем моїм узиває. Ах, облиш ти Квентіна, Шрів Споуду, кому яке діло, коли йому стає кебети не уганяти за тими брудними повійками. У нас на Півдні хлопці соромляться бути незайманцями. Хлопчаки. І чоловіки. Всі про це брешуть, аж забріхуються. А це тому, що для жінок воно менше важить, сказав батько. І додав, що цнота, незайманість — це чоловіча, а не жіноча вигадка. Каже: це як смерть — стан, у якому небіжчик лишив інших. А я йому: але ж віра в це анічогісінько не важить. А він мені: оце ж і є найсумніше хоч би й у чому, не тільки сама незайманість. А я йому кажу: ну то хай би я, а не вона, не був незайманий. А він мені: ось чому й це сумно, бо навіть змінювати хоч би й що на світі не варто клопоту. А Шрів: коли йому стає кебети не уганяти за тими брудними повійками. А я йому: а була в тебе хоч коли сестра? Була? Була?