Дістав дві пари білизни, шкарпетки, сорочки з комірцями й краватками та й спакувався. Поклав до валізи все, залишивши тільки костюми: новий та один зі старих, дві пари туфлів, два капелюхи та книжки. Переніс книжки до спільної кімнати, склав там на столі: ті, що з дому привіз, і ті, що Батько говорить: колись про смаки джентльмена дозволяли судити його книжки, які він читав, а нині — книжки чужі, які він зачитав. Закрив валізу, наклеїв папірця з адресою. На вежі вибило чверть. Постояв, вичікуючи, поки відбамкають куранти.
Прийняв ванну, поголився. Від води заболів палець, то я знову його йодом. Надягнув новий костюм, уклав годинника до кишеньки, а другий костюм, білизну до нього, бритву та щітки поскладав у саквояжик. Ключа від валізи я загорнув у шмат паперу, поклав у конверт, заадресував батькові, потім написав обидві записки й повклеював у конверти.
Тінь ще не зовсім зійшла з ґанку. Я став на порозі, спостерігаючи, як вона пересувається. Майже вловлюється оком, як вона відповзає у прочіль дверей, заганяючи туди, назад, і мою тінь. Я ще тільки ледь розчув її, а вона вже біжка. Не збагнув іще до пуття, звідки ревище, а вона вже й побігла у дзеркалі. Ой як швидко її шлейф переметнувся їй через руку, а вона прожогом із дзеркала, хмаринкою, фата ясно струменить-переливається, так дрібненько-крихко цокають закаблуки, а другою рукою притримує через плече сукню — й вибігає з дзеркала, з духмянощів руж на глас, що пролунав над Едемом. Збігла з веранди, закаблуки помовкли, і хмаринкою білою покрізь місячне сяйво, і тінь фати летить по траві у ревище. Мало не гублячи вінчального, бігом із сукні в ревище, де Ті-Пі серед роси: «Ух ти! Пий саспрелеву, Бенджі!» — а той під ящиком реве. Груди біжучі в батька вбрані в срібну клиноподібну кірасу
— Ти таки не пішов, — каже Шрів…………. — Через весілля чи поминки?
— Одягтися не встиг, — кажу.
— Та якби не виряджався отак-о… І чого це ти? Зробив собі на сьогодні вихідний, неділю?
— А що, поліція забрала б, якби вийшов раз у новому костюмі? — я йому.
— Ну, поліція не поліція, а що про це скажуть правовірні студенти? Вони ж гадають, що ти нібито в університеті вчишся. Чи вже так запишався, що тобі й на лекції начхати?
— Піду спершу попоїм.
Ґанок уже очистився від тіні. Я ступнув з порога на осоння й знову розжився на свою власну тінь. Іду східцями вниз, а тінь не відстає, за мною по п’ятах. Вибило півгодини. Гучання пролунало й помалу завмерло.
Диякона не було й на пошті. Я наклеїв марки на обидва конверти, батьківського відправив, а того, що із запискою до Шріва, запхнув до внутрішньої кишені. Тоді згадав, де востаннє бачив Диякона. В День пам’яті загиблих це було, він крокував у процесії, вбраний в однострій ветерана Громадянської. Варто лиш постояти на перехресті й дочекатися байдуже якої процесії, і ти неодмінно побачиш у ній Диякона. А до того марширували в день народин чи то Колумба, чи то Ґарібальді. Диякон ішов із вуличними прибиральниками, ніс дводюймового італійського прапорця поміж лопат і мітел, був у циліндрі й курив сигару. Але під час останнього параду була на ньому армійська форма північан, бо й Шрів тоді висловився:
— Ти тільки глянь! Бачиш, до чого довели твої діди бідолашного старого негра.
— Ото ж бо й воно, — відказав я. — Завдяки їм він тепер може щодня дефілювати. Коли б не вони, гарувати б йому, як і нам, грішним білякам.
Так ніде його й не набачив. Але ж негра, навіть роботящого, геть непросто буває розшукати, коли він тобі потрібен, — а що вже й казати про цього нахлібника. Підійшов трамвай. Я сів, поїхав у місто, зайшов до ресторації Паркера і замовив добрячий сніданок. Під час їди почув, як вибило дев’яту. Але від часу не відбрикаєшся за якусь там годинку, адже людина тисячоліттями ушниплювалася в монотонну його ходу.
Покінчивши зі сніданком, я купив собі сигару. Дівчина сказала, що найкраща йде за п’ятдесят центів, то взяв таку, запалив її, вийшов на вулицю. Постояв, замихнувся разів два й пішов, із сигарою в руці, до перехрестя. Проминув вітрину годинникаря, але вчасно відвернувся. На розі як причепилися до мене два чистильники, з обох боків напосілись, крикливі такі та чорні, мов косики. Одному я віддав сигару, другому тицьнув п’ятицентову монетку. Відчепились. Той, кому дісталася сигара, тут-таки заходився продавати її товаришеві — за ті самі п’ять центів.
Високо, десь аж у сонці, виріс у небі наді мною годинник, і я подумав, як це так, що от надумався відкинути прикру звичку, а м’язи твої, все тіло самі, силоміць, ніби поза свідомістю твоєю, так і стараються знову затягти тебе в отой, вже ж начебто відкинутий непотріб. Я відчував, як напружилася шия, аби таки крутнути голову до того годинника, але тут я вчув свого годинничка в кишені й його цоканням витіснив усю решту. То я круть і притьмом назад, до тієї вітрини годинникової. А за нею за столом годинникар сидить, працює. На тім’ї лисина. А в оці — лупа, руркою металевою, в обличчя йому вкрученою. Я увійшов.