Та кімнатчина була повна годинникового цокоту, мов ото луг вересневий повниться сюрчанням коників, а найгучніш цокотіли над головою майстра великі дзиґарі на стіні. Ось господар підвів на мене погляд, побільшений, затуманений і хисткий за лупним скельцем. Я дістав із кишені свого годинничка й подав йому.
— Ось, розбив годинника.
Він покрутив його в руці.
— Мушу визнати: ви його таки розтрощили. Ногою наступили, певне?
— Так, сер. Зачепив рукою, скинув зі столика на підлогу й поночі наступив. Утім, він досі йде.
Він сколупнув накривку й зазирнув, мружачись.
— Ніби й все з ним гаразд. А втім, так, із першого погляду, нелегко визначити. Займусь ним пополудні.
— Занесу його вам потім, — сказав я. — А от, даруйте, у вашій вітрині час чи хоч на одному годиннику правильний?
Він тримає мого годинника на долоні й видивляється на мене своїм хистким та шастким оком.
— Я тут побився об заклад з одним хлопцем, — кажу йому. — А окуляри свої вдома лишив.
— Ну, та дарма, — мовив майстер. Годинничка мого поклав на стіл, ледь підвівся на стільці й зазирнув у вітрину. Тоді зирк на дзиґарі на стіні. — Наразі двад…
— Ні, не кажіть, котра година, — я йому. — Прошу вас. Скажіть лише, чи є там такий, що показує правильний час.
Знову видивляється на мене. Відкинувся на спинку стільця, зсунув лупу на лоба. Довкола ока лишився червоний обідок, але швидко зійшов, і все обличчя стало якесь геть голе.
— І яку ж це перемогу святкуєте ви сьогодні? — питає мене він. — Перегони веслувальні будуть начебто аж за тиждень, чи не так?
— Та ні, сер. Привід дуже особистий. День народження. То чи йде там хоч один правильно?
— Ні. Їх ще треба відрегулювати, налагодити. Якщо бажаєте купити одного з них…
— Ні-ні, сер. Годинник мені не потрібен. У загальній кімнаті в нас висить на стіні. А як буде потрібен, то цього полагоджу.
І простяг руку, щоб його забрати.
— Раджу вам лишити його зараз.
— Та я потім вам занесу. — Віддав він мені годинника. Я вклав його до кишеньки. Вже й розчути годі мого, посеред усього цього цокання-цвірчання. — Красно вам дякую. Сподіваюсь, я не забагато часу в вас забрав.
— Та все гаразд. Приносьте його, як надумаєтесь. А святкування ліпше б відкласти десь на тиждень, до нашої перемоги на човнярських перегонах.
— Так, сер. Таки ліпше було б.
Я вийшов, і те цокотіння-сюрчання лишилось за дверима. Озирнувся на вітрину. А годинникар дивиться на мене з-за свого стола. Тих годинників у вітрині з добрий десяток, і кожен наполягає на своєму часі, твердить своє з несхитною впертістю, достоту як і мій годинник, дарма що безстрілочний. І всі одне одного спростовують. Отепер я вже чую свого — цокоче собі, хоча ніхто на нього й не дивиться. А хоч би й подивився, то нічого не видивився б.
Тож я й сказав собі: якщо брати, то лиш велике — дзиґарі. Бо й батько запевняє, що годинники — нищителі часу. Мовляв, повідцокуваний трибочками-коліщатками час уже помер, а воскресне він, аж як годинник зупиниться. Стрілки дзиґарів розведені на боки, з невеличким відхиленням від горизонталі, мов крила у чайки, що ловить вітер. Усе ввібрало у себе це коло циферблата, все накопичило, що тільки засмучувало мене в житті, — мов той невидний місяць, нів, який, подейкують чорнюки, набрався стільки води, що й втопився в ній. Годинникар уже знову схилився над своєю роботою, тунельно ввігнавши собі в обличчя лупу. Просто посеред голови проділ: улучає точно в лисину на тім’ї, мов дренажна канава — у грудневе промерзле болітце.
Зирк на той бік вулиці, а там — крамниця залізячна. Праски, як пояснили мені, продаються на вагу.
— Мо’, вам потрібен гусак кравецький? — допитується продавець. — Цей важить десять фунтів.
Ну, такий гусак буде мені завеликий. Тож я придбав два залізка шестифунтові, маленькі, бо, коли їх загорнути, стає схоже на пару черевиків. Разом воно таки важкеньке вийшло, та я знову згадав, як батько говорив про reducto-absurdum людського досвіду, й подумав, що це — чи не єдиний застосунок моїм гарвардсько-інтелектуальним начебто набуткам. Мо’, ще б хоч рочок? А можливо, знадобилися б іще цілі два курси, аби ваговий розрахунок виходив у мене точний.