Але на вільному повітрі вони заважили ще більше. Підійшов трамвай. Я в нього й сів. І не глянув, який же то маршрут. Заповнений пасажирами, а публіка здебільшого сита: порозсідалися, газети читають. І лиш одне вільне місце — біля чорнюка. На ньому капелюх-котелок, начищені черевики, в руці погаслий недопалок сигари. Я завжди гадав, що, коли вже ти південець, то в тебе має бути якесь особливе ставлення до чорнюків. І нібито й північани вважають: так воно й має бути. Ще коли я тільки приїхав сюди, то знай наказував собі: ніякі вони не чорнюки, а ти думай про них як про кольорових. І гаразд, що я мало тут із ними здибувався, а то б купу часу й нервів потратив би, поки збагнув би: до всякої людини, біло- чи чорношкірої, слід підходити з її власною міркою. Підійшов — та й відійшов. А ще я збагнув, що чорнюк — це поняття безособистісне, це така форма поведінки, дзеркально співвіднесена з білошкірим середовищем, де чорношкірий живе. Наприпочатку я гадав: так воно годиться, щоб південцеві було незатишно без купи негрів довкола нього, бо й північани, напевне, вважають, що ось так воно й має бути. Але вперше я збагнув, що й справді знудьгувався за Роскусом, Ділсі й всіма іншими, лише того ранку, коли їхав по Віргінії на канікули. Я прокинувся — стоїмо. Підняв штору, визирнув. Вагон зупинився якраз на переїзді, а з пагорба вділ збігає путівець поміж двох білих парканів, що біля підніжжя розходяться на боки, мов бичачі роги, а посеред путівця, в мерзлих коліях, негр верхи на мулі чекає, поки проїде потяг. Як довго вони там, негр і його мул, чекали, я не знав, але вигляд вони мали такий, ніби стоять вони тут, відколи існує той путівець між двох парканів, от мов їх одночасно з пагорбом створено, викарбовано з каменю й поставлено як такий собі дорожний знак, аби він промовив мені: «Ось ти знову вдома!» Голову негр обкутав шматом ковдри, сидить охляп, без сідла, тож ноги звисають мало не до самої землі. А мул на кроля схожий. Я підняв раму вікна.
— Гей, дядечку! — гукнув я. — Чи туди ми їдемо?
— Шо, сер? — Дивиться на мене, а тоді відхилив ковдру, де вона затуляла йому вухо.
— Різдвяний подарунок із тебе! — я йому.
— Виходить так, хазяїне. Ви піймали мене.
— Ну, цим разом я тобі прощаю. — Я стягнув штани з сітки, добув із кишені четвертака. — Але наступного разу ґав не лови! За два дні після Нового року я повертатимуся з канікул, і тоді начувайся! — Кинув йому четвертака з вікна. — Купи собі щось свято-миколаївське!
— Ага, сер, — мовив він. Зліз на землю, взяв монету й витер об ногавицю. — Дякую, юний хазяїне. Дякую!
Тут потяг рушив. Я виткнувся у вікно на холод, озираюсь. Стоять вони — негр і схожий на кроля мул, — стоять неприкаяно, без руху, без нетерплячки. Важко попахкуючи, потяг почав описувати закрут, і ті двоє поволі зникли з поля зору, разом із тим своїм неприкаяним і вічним терпінням, із незрушною безжурністю. Із цією готовністю, такою по-дитячому незграбною. І заразом яка, одначе, здатність любити без міри, дбати про підопічних, надійно їх оберігаючи та обкрадаючи! А як простодушно вміють вони уникати зобов’язань та відповідальності, що й вивертом цього не назвеш, а як спіймаєш на гарячому — в захваті, відвертому й щирому, будуть від проникливості твоєї, достоту мов спортсмен, переможений у чесному змаганні. А ще (мало не забув) як не згадати незмінної та добросердої поблажливості їхньої до химер білошкірого люду — гейби до збитошних онучат-неслухняників. І весь той день, поки потяг звивався крізь ущелини й по виступах і лиш надсадне пахкання двигуна та скреготливі скарги коліс нагадували: рух уперед триває! — а віковічні гори височіли, розчиняючись у згуслому небі, — весь той день я думав про домівку, уявляв собі нашу бляклу станцію і майдан, де непоквапно товчуться, місять грязюку негри й фермери, де фургони, пакуночки з льодяниками, мавпочки іграшкові, й римські свічки стирчать зі згортків, і в мені усе завмирало й витанцьовувало, мов у школі, коли продзеленчить дзвоник з останнього урока.
Дочекавшись, щоб годинник вибив третю, я розпочинав відлік секунд. Долічивши до шістдесяти, загинав першого пальця; лишалось загнути чотирнадцять пальців… тринадцять… дванадцять… вісім… сім… — і зненацька, прочнувшись, я відчував тишу й незмигну увагу цілого класу й озивався: «Так, мем?» — «А можливо, тебе звати не Квентін?» — сердиться міс Лора. Нова смуга тиші, безжальне неморгання й підняті в тишу руки класу. «Генрі, а нагадай Квентіну, хто відкрив ріку Міссісіпі!» — «Де Сото». На цьому неморгання закінчувалось, однак небавом мені починало здаватися, ніби я рахую надто мляво, то я прискорював лік, загинав іще одного пальця, а тоді вже здавалося, чи не зашвидко, і я вже то вповільню, то знову зачащу. В підсумку я ніяк не спромогався зрівнятися з дзвоником та зрушеною зненацька лавиною ніг, що вчули землю під зачовганою підлогою, — а день мов шиба, неначе скло, що дзеннь! — після легкого, але різкого удару, і все в мені, всередині, витанцьовує. Витанцьовує сидячи. Заклякла у дверях на мить. Бенджі. Реве. Син старості моєї Бенджамін реве. Кедді! Кедді!