«Ось я втечу з дому й не повернусь». Він заплакав. Вона підійшла, доторкнулася до нього. «Не плач! Нікуди я не втечу. Не плач!» Він замовк. Ділсі:
«Коли йому треба, він просто унюшить те, що ти хочеш сказати. Ні слухати, ні розмовляти йому не треба».
«А чи чує він своє нове ім’я, яке дали йому? А лихо, біду чує?»
«А що йому щастя чи біда? Його вже ніщо не зурочить».
«Навіщо ж тоді ім’я йому міняють? Хіба не на те, щоб його безталання підправити?»
Трамвай зупинився, рушив, тоді знову зупинився. Під вікном бачу людські маківки у новеньких бриликах, солома яких іще не виблякла. Поміж пасажирів з’явилися вже й жінки з кошиками ринковими на колінах, а робітничих комбінезонів стало чи не більше, ніж начищених черевиків та накрохмалених комірців.
Сусіда-негр торк мені коліно. «Даруйте!» — вибачається. Я переставив ноги у прохід, випустив його. Тепер ми проїздили попід глухим муром, що відкидав наше гуркотіння нам у вагон, на жінок із кошиками й на чоловіка в закаляному капелюсі, за бинду якого запхнуто люльку. До мене долинув дух води, і я в дірку в мурі уздрів, як блиснула річка, а над нею — дві щогли, й чайка завмерла у повітрі, немов підвішена на дротині поміж тими щоглами, і тут я підняв руку, мацнув крізь тканину піджака листи, що сьогодні написав. Коли трамвай зупинився, я зійшов. Міст розведено — шхуну пропустити. Відводять на стоянку вище по річці, буксир штовхає її в корму, димом пахкає, а от видається, нібито шхуна сама собою пливе, бо ж начебто й не видно як. Голий до пояса матрос скручує на півбаку лінь. Засмага — барви махорки. Інший член залоги, в капелюсі без денця, стоїть за штурвалом. Примарою рухається шхуна попід міст, під тими голими щоглами, а над кормою ширяють три чайки, мов цяці на дротинах невидимих.
Коли міст опустили, я перейшов на той берег і сперся ліктями на поруччя над плотом, де човнова станція. На плоті нікого, двері приміщення зачинені. Вісімка наша веслує тепер лише пополудні, а доти відпочиває. Тінь моста, смуги поруччя, і тінь моя пласко на воді — от як просто, бачте, пощастило мені заманити її, аби нікуди ж не втекла від мене. Футів з півсотні, запевне, а ще коли б чимсь і зверху притиснути, аби й захлинулася. І тінь від моїх прасок, гейби від туфлів загорнутих, теж на воді вилежується. Подейкують чорнюки, ніби тінь потопельника весь час у воді над ним пильнує. Вода виблискує, грає, мовби дихає, і пліт погойдується, дихає начебто, й всякі тріски-уламки плинуть напівзанурено — на мирний сон у морські печери та гроти. Вага витісненої рідини дорівнює чомусь від чогось. Reducto-absurdum (чи то зведений до безглуздя) загальнолюдський досвід — і дві малі шестифунтові праски заважать більше, ніж одне велике кравецьке залізко. Що за безбожне марнотратство, сказала б Ділсі. А Бенджі відчув, коли померла бабуся. Він плакав. Він унюшив це. Унюшив!
Буксир човпе назад: розтинає воду на два довгі котки-вали. Ось нарешті й до плоту докотилося, сколихнуло його відгуком руху, пліт цмокнув, вилазячи на прикочений до нього вал, і тут протягло заскреготали, відчиняючись, двері, й двоє чоловіків винесли байдарку-одиначку. Опустили її на воду, а за мить вийшов із веслами й Джеральд Бленд. У фланелевих штанях, сірому піджаку й жорсткому солом’яному брилику-канотьє. Чи то він сам десь вичитав, чи то його матінка дошукалася, що оксфордські студенти веслують у фланелевих штанях і бриликах-канотьє, і так-ото на початку березня купили Джеральдові човника, й він прибув на річку в тих своїх фланелевих штанцях і в тому солом’яничку на голові. Обслуга човнярська збунтувалась, пригрозивши викликати полісмена, та на Джеральда це аж ніяк не подіяло. У таксі прибула ж і його матінка, укутана в хутряну шубу (заздріть, дослідники-полярники!), та й провела сина в те плавання. А вітер — шість балів, а по річці крига зграями, неначе ті вівці задрипані. Відтоді я як зачепився за думку, так і досі її тримаюсь: Пан Біг не тільки джентльмен і зроду спортовцем був, а ще й неодмінно кентуккієць уродзоний. Коли син її відплив, місіс Бленд зробила гак і повернулася до річки, та й поїхала на малій швидкості берегом, паралельно курсу синочка Джеральда. Подейкують, можна було подумати, ніби ті мати й син зовсім одне одного й не знають: ну геть тобі король і королева, не дивлячись одне на одного, перетинають штат Массачусетс парою планет по паралельно-суміжних орбітах.