Споуд уже нацупив сорочку — тож небавом полудень. Як угледжу знову свою ошукану тінь, то, коли не вбережусь, топтати мені свою непробивну тінь, оту саму, котру був у воду заманив. Але ж не сестру, ніяку не. Я б — нізащо в світі. А я не дозволю влаштовувати стеження за моєю дочкою Ні-ні, тільки не я.
І як би я змогла втримати в руках хоч би й кого з них коли ти ще з пуп’янка їхнього прищепив їм неповагу до мене та моїх побажань Я знаю ти зневажаєш мій рід але це ж не підстава привчати до неповаги моїх дітей заради яких я стільки всього перетерпіла Втоптую, утрамбовую тінь мою в бетон, топчу твердою п’ятою кісточки її, а ось і годинничка я зачув та й доторкнувся до листів тих моїх крізь піджак.
А я не попущу ні тобі ні Квентінові ні хоч би й кому шпигувати за моєю донечкою байдуже чого там вона на твою думку накоїла
Ну принаймні цим ти визнаєш що є підстави стежити за нею
Я б нізащо ні-ні нізащо. Вірю що ти б ніколи Я не хотів таким різким тоном але жінки не мають поваги ні одна до одної ні до самих себе
Але чому ж вона Тільки наступив на тінь, так і дзиґарі пробили, але це ще тільки чверть. І Диякона ніде не видно. Подумати лишень що я хотів би що міг би
Вона ж не хотіла образити тебе просто вчинила по-жіночому бо вона любить Кедді
Вуличні ліхтарі спочатку спускаються вділ а тоді нагору до міста підіймаються На пузо тіні моїй наступив. Ось простягну руку, а їй дістати годі. Відчуваю батька в себе за спиною за рипучою пітьмою літа й серпня, вуличні ліхтарі Ми з батьком — захисники жінок однієї від одної від них самих наших жінок Такі вже вони є жінки вдач людських вони не пізнають то вже для нас а вони й народжуються з готовими підозрами в голові часто й зазвичай вони оце посіють і це й пожнуть і вони не помиляються несуть у собі спорідненість якусь зі злом постачаючи йому все чого йому злу бракує і вкутуються ним інстинктивно мов ковдрою коли треба заснути запліднюючи ним і задля нього ж розум аж поки зло справжнє чи намислене нарешті доможеться своєї мети Та он же він чимчикує поміж двох першокурсників. Певне, ще не зовсім оговтався після останнього параду, бо просто недбало відсалютував мені рукою, мов ото старший офіцер рядовикові.
— Можна вас на хвилинку? — сказав я, зупиняючись.
— Мене? Прошу! Бувайте, хлоп’ята, — мовив він, і собі зупиняючись та обертаючись до тих. — Радий був побалакати з вами.
Ну, як не впізнати Диякона? Та я ж його як облупеного знаю. Ото вже щирий вам психолог самородний. Подейкують, він за сорок літ жодного потяга не пропустив на початку навчального року, а південця з першого погляду розпізнає. Працює без промашки, а тільки слово мовиш, тут-таки й визначить, із якого ти штату. До потягів надягає такого собі мов одностроя, вбрання у стилі «Хатини дядька Тома», з латками-дірками, всім, що сюди підходить.
— Сюди, юний хазяїне, осюди, бо оце ж ми тутечки, — й хапає твої валізи. — Агей, хлопчино, сюди підійди-но, та й бери оцей гамуз. — І тут до тебе скоком-боком присувається жива гора багажу, а під нею білий підліток років п’ятнадцяти, і Диякон примудряється начепити на нього ще й твої клумаки, напучуючи: — Гляди ж, не впусти! Буде приставлено, паночку, скажіть лиш старому негрові номер вашої кімнати, й до прибуття вашого все гарнесенько на місці вам буде!
Від цієї хвилини й аж до цілковитого твого підбиття під його руку він раз у раз то забігатиме до тебе, то вибігатиме, балакучий і як про вовка промовка, а він з-за гори; щоправда, гутірка південська робиться в нього дедалі північанськіша, манери та обмундирування — все цивілізованіші, а тепер, коли він уже добряче тебе потрусив та розумом голову тобі натоптав, іменуватиме тебе вже й не паночком, а просто Квентіном, а згодом не подивуй, як уздриш його в чиємусь потертому костюмі від Брукса та в капелюсі барв Принстонського клубу (ото забув лише, котрого саме), хоча сам він, утім, переконаний, приємно та несхитно, що ось оце є смужка від офіцерського шарфа, який належав Авраамові Лінкольну. А вже давненько буде, ще коли Диякон тільки починав тут у пір’ячко вбиватися, хтось склепав таку байку про нього, буцім він закінчив тутешню семінарію. З’ясувавши, що воно означає, Диякон захопився цією вигадкою і сам почав її поширювати, аж, зрештою, і сам у неї повірив. Принаймні він любить розповідати довгі й нудотні бувальщини про свої студентські літа, приплітаючи й давно спочилих професорів і по-панібратському називаючи їх на імена, як правило, перебрехані. Та все ж таки, якщо згадати незліченні ешелони зелених-неприкаяних новачків, яким він устиг послугувати начальником, гідом та другом, то, либонь, попри все його акторство та шахруватість, сморід від нього у ніздрях небес не густіший, ніж від інших смертних.