— Я вас днів три-чотири не бачив, — сказав він, споглядаючи мене все ще з висоти своєї воїнсько-парадної аури. — Чи не хворіли часом?
— Та ні, все гаразд. Працював — начебто. А втім, я вас бачив.
— Та невже?
— Позавчора, на параді в День пам’яті полеглих.
— A-а, це. Так, я брав участь. Самі розумієте, я не любитель парадів, але хлопцям нашим, ветеранам, приємно, коли і я з ними крокую. До того ж і дами побажали бачити всіх старих ветеранів ув одному шику, а дамам хіба відмовиш?
— А ще ж ви марширували і в те італійське свято, — докинув я. — Чи не на прохання дам із християнського товариства тверезості?
— Ні, то я був пішов заради свого зятя. Націляється на посаду при міській управі. Прибиральника вулиць. А я кажу йому: тобі, сплюху, тільки мітли під голову ще бракує. То ви й справді мене бачили?
— Бачив. Обидва рази.
— Я про позавчора. Ну, який я мав вигляд в однострої?
— Чудовий вигляд, Дияконе. Кращий за всіх інших. Мали б вас своїм генералом зробити.
Тут він торк мене за лікоть — отим лагідним, мов затертим, доторком чорнюцьких пальців.
— Ось послухайте. Але це я вам по секрету! Вам я можу розповісти, бо ми з вами з одного краю люди. — Ледь нахилившись до мене, заговорив шпарко, але на мене не дивлячись. — За мене клопочуться наразі. Ось почекайте ще рік. А в наступному й побачите. На наступний День пам’яті полеглих. Побачите, де я тоді крокуватиму. Розводитись, як та що, не стану. Просто постривайте й самі побачите, юначе. — Тут він подивився на мене, легенько поплескав по плечу й гойднувся на закаблуках, значущо мені киваючи головою. — Ось так, сер… Недарма я три роки тому подався до демократів. Зятя — до управи, а мене… Таки-так, сер. Аби ж тільки мій клятющий зятьок, зробившись демократом, та не клеїв ледаря. А вже ж я… От ви станьте, рівно за рік без двох днів на розі отам, де ми проходитимем, і на свої очі побачите.
— Сподіваюсь, так воно й буде. Ви, Дияконе, на це заслуговуєте. Ах, до речі… — Я дістав листа з кишені. — Завтра прийдіть до нас із цим листом і вручіть його Шрівові. Він передасть вам дещо. Але затямте: тільки завтра, ніяк не сьогодні!
Він узяв листа, оглянув.
— Заклеєно…
— Так. А всередині записка про те, що лист не є дійсний до завтра.
— Гм, — вимовив він. Іще подивився на конверта, склавши губи руркою. — То ви кажете, мені щось там передадуть?
— Так. Подарунок від мене.
Він задивився на мене, а в чорній його руці білів мій конверт. Очі його лагідні, темно-карі й геть без зіниць… і раптом на мене глянув, із-під усієї цієї балаканини білих, їхнього політиканства, їхніх одностроїв та гарвардських манер, на мене глянув Роскус — несміливий, потайний, безмовний і сумний.
— А чи не розігруєте ви жарт зі старим чорнюком?
— Та ви ж самі знаєте, Дияконе, що ні. Чи ж вас хоч раз у житті розіграв який південець?
— Ваша правда. Південці гарні люди. Але з ними не зживешся.
— А ви пробували хоч коли? — кажу я. Але Роскус уже й щез. І на Дияконові знову та машкара, яку він віддавна зучився показувати світові — помпезна, нафальшована, але й не зовсім хамська.
— Зроблю все, як ви побажали, юначе.
— Затямте: не раніше завтрашнього дня!
— Так і зроблю, — каже він. — Домовилися, юначе мій. Ну, а…
— Ну, я сподіваюсь… — кажу йому. А він дивиться на мене згори вниз, зичливо, значущо. І раптом я простягаю йому руку, й ми потисли один одному, він — урочисто, з усієї помпезної височини своїх службових та військових замрій. — Ви, Дияконе, чудовий чолов’яга. Зичу вам… Ви ж бо стільком студентам допомогли вже, у всьому-всьому!
— Атож, я до всіх намагаюся ставитися по-людському, — він мені. — Ніде не проводжу дріб’язкових соціальних розрізнень. Людина для мене завжди людина, хоч би де й коли вона стрілася мені на життєвому шляху.
— Бажаю вам, щоб у вас і надалі було не менше друзів, ніж ви мали їх досі.
— Молоді люди… Так, я вмію ладнати з молоддю. Ну, й вони мене не забувають, — сказав він, вимахуючи конвертом. Тоді вклав його до кишені й защібнув піджака. Авжеж, — додав він, — доля не обділила мене добрими друзями.
Знову дзиґарі дзиґарять: половина. Ставши на пузо своєї тіні, наслухаю, як розмірено й мирно нижуться ті удари уздовж сонячних променів, покрізь вузесенькі, все ще дрібненькі листочки. Розмірено, супокійно, безжурно — по-осінньому лунають, як завжди, дзиґарі, навіть у цей місяць наречених. Лежить на землі під вікном і реве. Тільки раз він глянув на неї і все збагнув. Устами немовлят. Ліхтарі вуличні Додзиґарили. Поплуганив назад до пошти, втоптуючи тінь у бруківку, нижуться спочатку вділ, а тоді вже беруться нагору, мов ліхтарики, підвішені один над одним на стіні. Батько сказав: адже вона любить Кедді — любить людей, попри всі їхні вади. Дядечко Маврі сидить, розвівши ноги перед вогнем, але йому таки доведеться вивільнити трохи одну руку, аби вистачило, щоб випити з усіма під різдвяний тост. Джейсон біжить та й біжить, а руки в кишенях; бух! упав та так і лежить, мов курка зв’язана, аж поки Верш його підняв. Ти чого рук із кишень не виймаєш, як біжиш? Вийняв би, то ти б сперся та й підвівся Крутить у колисці головою, качає її з боку на бік, роблячи потилицю пласкою. Кедді сказала Джейсонові та Вершеві, що дядечко Маврі тому нероба, що, коли був немовлям, розкачав собі в колисці потилицю.