— Та ніхто не дасть тобі двадцять п’ять баксів за ту паличку, — сказав перший. — Б’юсь об заклад на що завгодно: не дадуть.
— Та він же ще й не впіймав того пструга! — згадав третій, і обидва закричали:
— Ага, а що я тобі казав? Ну, то як того чоловіка звати? Не кажеш? Бо його й на світі немає такого!
— Ат, заткніться ви, — огризнувся другий. — Гляньте, знов випливає!
Усі троє нахилились і заклякли однаково, й однакові їхні вудки тонко й скошено виблискують на сонці. Форель непоквапно спливла хисткою і все більшою тінню, і знову малесенький вир поплинув за течією, поволі розгладжуючись.
— Ого! — промимрив перший. — І чого ми більше й не пробуємо її впіймати? — вголос чудувався він. — Тільки дивимось, як приїжджі бостонці пробують.
— А що, іншої риби, крім неї, тут немає?
— Немає. Із цього затону вона всіх інших повиганяла. Найкраща місцина для ловитви вудочкою нижче, де вир.
— А от і ні, — заперечив другий. — Біля водяного млина Біджелоу наловиш удвічі більше.
Вони ще трохи посперечалися, де клює краще, а тоді враз помовкли — тільки видивлялися, як знову спливає та форелина і як її невеличкий вир засмоктує шматочок неба. Я спитав їх, чи далеко звідсіля до найближчого містечка. Вони сказали.
— Але до найближчої трамвайної лінії он туди, — показав другий у той бік, звідки я прийшов. — А куди вам?
— Та нікуди. Просто гуляю.
— Ви студент з університету?
— Так. А фабрика в містечку тому є?
— Фабрика? — Дивляться на мене.
— Ні, — сказав другий. — Фабрик там немає. — Розглядають мій костюм. — А ви що, шукаєте роботу?
— А про млин Біджелоу ти забув? — нагадав третій.
— Ото знайшов фабрику. Він питає про фабрику справжню.
— Щоб гудок там був фабричний, — кажу я. — Тут нізвідки не чути годинникового сигналу.
— А-а, — протягнув другий. — Ну, там на унітаріанській церкві є годинник. За ним можна дізнатися час. А на ланцюжку у вас хіба не годинник?
— Розбив його вранці.
Показав їм годинника. Оглянули, споважніли.
— А все ж таки йде, — сказав другий. — Скільки такий коштує?
— Він подарований, — кажу. — Батько подарував, коли я школу закінчив.
— А ви з Канади? — поцікавився третій, рудий.
— Із Канади?
— Ні, у канадців не така вимова, — сказав другий. — Чував я, як канадці балакають. А в нього вимова — як у артистів, що неграми виряджаються.
— А ти не боїшся, — питає третій, — що він тобі за це вріже?
— За що?
— А ти сказав, що він як негри балакає.
— Та ну тебе, — каже другий. — Он за тим пагорбом ви побачите дзвіницю.
Я подякував їм.
— Бажаю вам доброго улову. Тільки отієї старої форелини не чіпайте. Вона заслужила, щоб їй дали спокій.
— Та її ж ніхто й не спіймає, — запевнив перший.
Стоять, спершись на поруччя, й дивляться у воду з моста, й три вудки на сонці, мов три косі нитки жовтого вогню. Іду й знову втоптую свою тінь у плямисту тінь від дерев. Дорога звернула, беручись нагору, вбік. Видерлася на пагорб, кривулясто спустилася, манячи око й думку за собою, під зелено закляклий тунель, а там, над деревами, квадрат вежі й кругле око дзиґарів, щоправда, ще далеченько. Сів на узбіччі. Трава по щиколотки, міріади листочків. Тіні на дорозі поціпеніли, мов за трафаретом удруковані, вкреслені скісними грифелями сонця. Але це лише потяг, і небавом протяглий гудок стих за деревами, і стало чути й мого годинничка, й все тихіший перестук коліс, от ніби потяг проходив десь у якомусь іншому місяці й мчав крізь інше літо, під чайкою, що ширяє. І все на світі мчить. Крім Джеральда. Він також ніби ширяє — самотньо та врочисто веслує крізь полудень, вигрібається з полудня по довгих, яскравих променях, немовби в апофеозі підносячись у дрімотну безкрайність, де тільки він і та чайка: вона несамовито-нерухома, а він — у виразних гребках та підняттях весла, розміреністю споріднених із супокоєм, і на блискоті сонця — тіні обох їх, а внизу, карликово, — весь світ. Кедді тільки не за цього мерзотника не за цю мерзоту Кедді
Через пагорб їхні голоси й три вудки урівноваженими нитками біжучого полум’я. Ось минають мене й дивляться, а ходи не вповільнюють.
— Ну, — озиваюсь, — а де ж той пструг? Щось я його не бачу.