— А ми й не бралися його ловити, — мені перший. — Його все одно не впіймаєш.
— Ото вам годинник, — каже другий, показуючи на вежу. — Підійдіть трохи ближче, то й стрілки побачите.
— Так-так, — кажу. — Чудово. — Підводжусь. — А ви всі до міста?
— Ми до Виру, по головача, — пояснив перший.
— Та нічого ти не зловиш біля Виру! — заперечив другий.
— Бачу, тобі кортить до млина, де купа люду хлюпається і всю рибу порозганяли.
— А біля Виру ніякої риби не впіймаєш.
— Та ми ніде й нічого не наловимо, якщо тут простовбичимо! — сказав третій.
— Ото завівся: Вир та й Вир! — дорікнув другий. — Там не клює.
— То ти й не ходи туди, — сказав перший. — До мене ти не прив’язаний мотузком.
— Ходім до млина та й поплаваєм! — запропонував третій.
— А я таки до Виру, по рибу, — сказав перший. — А ви собі як хочете.
— Ну скажи ти йому, чи ти чув: коли востаннє біля Виру клювало? — сказав другий третьому.
— Гайда до млина, купатись! — закликав третій.
Вежа поволі тоне там, за деревами, а кругле циферблатолице годинника все ще досить далеко. Ми прошкуємо у плямистій тіні. Підходимо до саду, білого та рожевого. Весь він повен бджіл, нам їх уже чути.
— Гайда до млина, купатись! — повторив третій. Біля саду від дороги відгалузилася стежка. Третій сповільнив ходу, зупинився. А перший хлопчак і далі йде, і сонячні плями ковзають із вудки на плече й далі вниз по сорочці. — То ходім? — сказав третій. Другий теж зупинився. Навіщо тобі виходити хоч за кого Кедді
Ти так хочеш щоб я відповіла навіщо невже ти думаєш як скажу то й причина щезне
— То ходімо всі до млина, — припрошує третій. — Ну ж бо.
А перший далі йде. Його босі ноги ступають безшелесно, м’якше листу лягають кроки в легкий порох. Бджоли в саду гудуть, мов який вітер здіймається: звук доведено чи не до самої верхівки наростання і спіймано, розтягнуто, мовби чарами. Стежка огинає мур, цвітом усіяна, попід склепінням квітучим, і губиться вдалині поміж дерев. Крізь гілля сонце — скісно, нечастим гарячим накрапом. Жовті метелики в тіні мигочуть сонячними цятами.
— Ну й чого тобі до того Виру? — допитується другий. — Можна й біля млина риби наловити, якщо так дуже треба.
— Та хай іде вже собі, — сказав третій. Дивляться першому вслід. Сонце ковзає плямами по його все дальших плечах, жовтими мурахами блискоче по вудці.
— Кенні! — гукнув другий. Скажи батькові скажеш атож я мого батька батько я його винайшов сотворив я його Скажи йому і причини не стане бо він скаже мене не було а отже й нас із тобою не якщо він наш батько
— Та ходім, — каже третій. — Там уже всі наші. — Все ще дивляться першому вслід. — Ну й іди собі! — зненацька викрикнули ці двоє. — Мамусин синочок! Боїться, що купатиметься й голівку намочить, а тоді мама прочухана дасть! — Вони звернули на стежину, пішли затінком, а метелики жовто ковзь та ковзь довкола них попід тінню.
А тому що більш нічого й немає мені віриться що є щось іще але ж його може й не бути і тоді я Ти переконаєшся що навіть несправедливість навряд чи варта того чим на твою думку ти є Він на мене ніякої уваги, його щелепи в профілі затято зціплені, обличчя ледь відвернуте від мене під пом’ятим капелюхом.
— Чом же ти не пішов із ними купатись? — запитав я. тільки не за того мерзотника Кедді
То ти що бійку хотів затіяти з ним чи як
Брехло він і негідник Кедді його зі студентського клубу вигнали за шулерство і в Ковентрі його а в зимову сесію застукали зі шпаргалкою та й виключили
Ну то й що я ж не гратиму з ним у карти
— Виходить, рибу ловити ти дужче любиш, ніж купатись? — запитав я. Гудіння бджолине тихіш, але все ще дзумлять, от ніби не воно занурюється в тишу, а сама тиша виросла поміж садом і нами, як ото вода прибуває. Дорога знову в закрут і стала вулицею поміж тінявих моріжків та білих будиночків. Кедді як ти можеш за того мерзотника не про мене а про Бенджі й тата подумай
А про що ж іще можу я думати про що ще думала Хлопчик звернув з вулиці. Не озираючись, переліз через паркан, пройшов по моріжку до дерева, поклав вудку на землю, видерся до розсохи й там усівся, спиною до вулиці, й сонячні зайчики нарешті повклякали на білій його сорочці. про кого ще я думала навіть заплакати не можу торік я померла я сказала тобі це але тоді я ще не знала що маю на увазі не тямила що кажу Такі дні бувають і в нас наприкінці серпня, коли повітря тонке й щемливе, як оце, і в ньому є щось сумне, ностальгічне й знайоме. Людина — це сума її кліматичних пригод. Казав батько. Людина — це сума того, що маєш. Задачка на нечисто змішані дроби, яка довго й нудно зводиться до незмінного нуля — глухого кута пристрасті й праху. Але тепер я достеменно знаю що я мертва кажу тобі