— То як я відчиняв двері, вона і ввійшла, — пояснив я. — Дзвоник теленькнув раз, за нас обох. А звідси ж за шинквас їй ніяк не дотягтися. Та й не думаю, щоб вона таке чинила. Правда ж, сестричко? — Дивиться дівчатко на мене, поглядом загадковим та задумливим. — І чого тобі треба? Хліба?
Тут мала простягла кулачок. Розціпила, а на долоньці — вологі та брудні п’ять центів, і відбиток монетки, брудно-вільгий. Вогка й тепла монетка. Ледь чути монетно-металевий дух.
— Чи маєте, мем, хліба на п’ять центів?
Господиня дістала з-під шинкваса ще один газетний квадрат, розстелила, а тоді загорнула в нього хліб. Я поклав ті п’ять центів на шинквас, і ще й свою монетку, таку саму.
— І, будьте ласкаві, ще одну булочку.
Дістала ще булочку з вітрини.
— Подайте-но ваш згорточок.
Я дав, вона розгорнула, доклала третю булочку, загорнула, взяла монетки, знайшла у себе в фартусі два центи, подала. А я вклав їх дівчинці в руку. Пальчики зціпилися, гарячі й вологі, мов черв’ячки.
— Ту, третю, ви хочете віддати їй? — поцікавилася крамарка.
— Так, мем, — відказав я. — Гадаю, їй ваша булочка припаде до смаку, як і мені.
Я взяв два пакунки, віддав хліб дівчинці, а сталево-сірі очі з-за шинквасу з холодною непохитністю стежили за нами.
— Зачекайте хвилинку, — попросила вона й вийшла до гоподарчої комірчини. Двері відчинились, зачинились. А дівчинка все дивиться на мене, притискаючи хліб до брудної сукенки.
— Як тебе звати? — спитав я. Відвела погляд, але з місця не зрушила. Навіть ніби й не дихає. Господиня повернулася. А в руці несе якусь кумедну штуку. Тримає на певній відстані від себе, от ніби то дохлий ручний пацюк.
— Це тобі, — сказала крамарка. Дівчинка підвела на неї погляд. — Та бери! — підохотила малу жінка, тицяючи їй принесене. — Воно тільки з вигляду не дуже гарне. А на смак, я так гадаю, буде тобі однаковісіньке. Бери ж! Не стоятиму ж я цілий день перед тобою. — Дівчинка взяла, дивиться на господиню. А та витирає руки об фартух. — А дзвоник доведеться полагодити, — каже. Підійшла до вхідних дверей, розчахнула. Дзвоник теленькнув раз, тихо, чисто й невидимо. Ми рушили до дверей та зосередженої крамарчиної спини.
— Дякуємо вам за тістечко, — сказав я.
— Ці ще мені чужинці, — мовила вона, вдивляючись у сутінь над дверми, звідки озивався дзвоник. — Раджу вам, юначе, триматися від них чимдалі.
— Авжеж, мем, — сказав я. — Ходім, сестричко. — Ми вийшли. — Дякую, мем.
А вона захряснула двері, тоді знов розчахнула, змусивши дзвоник знову тихенько тенькнути.
— Ці ще мені чужинці! — знову пробурчала господиня, вдивляючись у наддверну сутінь.
А ми пішли хідником.
— Ну, а як щодо морозива? — запитав я. Дівчинка якраз їла своє страшненьке тістечко. — Любиш морозиво? — Підвела на мене спокійний погляд своїх чорних оченят, жує. — Ну, що ж. Ходім!
Увійшли ми до кондитерської, взяли морозива. А хлібину вона нізащо не покладе, до себе притискає. «Дай покладу його на столик — тобі зручніш буде їсти!» Не віддає, притискає, а морозиво жує, мов іриску. Тістечко надкушене лежить на столику. Методично з’їла морозиво й знову взялася до тістечка, розглядаючи солодощі під склом шинквасів. Я доїв свою порцію, і ми вийшли.
— А де ж ти живеш? Куди тобі йти? — питаю.
Бричка, все та сама, що з білим конем. Тільки док Пібоді розповнів. Триста фунтів. Підвозить нас на гору. Чіпляємось, їдемо на приступці. Дітвора. Чи не простіше пішки б, ніж чіплятись. А до лікаря ти ходила до лікаря Кедді
Поки-що не треба та й не можна а потім усе складеться все одно буде
Бо жінки вони такі хитромудрі й таємничі каже батько. Хитра рівновага щомісячного бруду поміж двох місяців. Повних жовтих мов у жнива стегон лона. Воно то зовні поза ними завжди але ж. Жовтих. Мов п’яти від ходіння. І щоб усе це таємниче владне було приховане від чоловіка. А ззовні попри все це внутрішнє солод округлий спраглий дотику. Розріджене гниття мов щось утоплене спливло плаває протрухле неначе сіра абияк надута камера й до всього домішано дух жимолості.
— А зараз тобі саме час занести хліб додому, еге ж?
Дивиться на мене. Спокійнісінько жує собі, й через рівномірні проміжки часу по горлечку вниз прокочується мов кулька невеличка. Я розгорнув свій пакунок, дав їй одну булочку й сказав:
— До побачення.
І пішов геть. Потім озирнувся. Іде за мною!
— Тобі додому теж сюди? — Мовчить. Іде собі поруч, десь мов під самим ліктем моїм, і їсть. Ідемо далі. Довкола тиша, наче й немає нікого хто б дух жимолості вдихав з усім перемішаний Вона б мені певне сказала щоб не засиджувався на східцях не наслухав як двері її грюкнуть сутінню не чув як Бенджі все плаче й плаче Вечеря їй доведеться зійти вниз на вечерю та й причаститися духу жимолості скрізь домішаному й тут теж Ось і до перехрестя дійшли.