— Ну, тут мені звернути вбік, — кажу їй. — До побачення! — Вона й собі зупинилась. Проковтнула рештки тістечка й заходилася коло булочки, видивляючись поверх неї на мене. — До побачення! — повторив я. Звернув за ріг і пішов вулицею, а зупинився, аж як дійшов до наступного перехрестя.
— То де ж ти живеш? — допитуюсь. — Отам-о? — показую рукою, куди прямував. А вона тільки дивиться на мене. — Чи аж ген там? Б’юсь об заклад: ти живеш біля вокзалу, де потяги: «Ту-ту!» Я вгадав? — А дівчинка просто дивиться на мене, загадково та незворушно, й жує собі. Вулиця безлюдна, в обох напрямках, тихі моріжки й чистенькі будиночки поміж дерев, але ж ніде нікого. Тільки он там, позаду. Тож вертаємося назад. Двоє чоловіків на стільцях перед крамницею.
— Чи ви не знаєте, чия це дівчинка? Причепилася до мене, а де мешкає, не каже.
Очі тих двох переметнулися з мене на мою маленьку супутницю.
— Либонь, вона з тих приїжджих італійців, — сказав один, що в поруділому сурдуті. — Кілька родин їх прибуло. Якось-то я вже бачив її. Як тебе звати, дівчинко?
Чорним поглядом трохи подивилася на тих двох, не перестаючи рівномірно жувати. І, не перестаючи жувати, ковтнула.
— Либонь, вона не вміє по-англійському, — сказав другий.
— Її по хліб послали, — кажу я. — Тож має знати хоч кілька слів.
— А як твого тата звати? — спитав перший. — Піт? Джо? Чи Джон, га?
А вона тільки знов одкусила од булочки.
— І що мені з нею робити? — питаю. — Все ходить за мною, ніяк не відчеплюсь. А мені треба повернутися в Бостон.
— Студент?
— Атож, сер. І мені треба вертатись.
— То, може, йдіть отуди вулицею, там зверніть і здайте її полісменові нашому, Ансу. Він має бути на міській стайні.
— Мабуть, саме це й доведеться мені зробити, — кажу. — Комусь та треба ж її передоручити. Красно вам дякую. Ходімо, сестричко!
Подалися ми вулицею, тінявою бруківкою, що поволі вбирає в себе ламану тінь фасадів. Ось і до стайні дійшли. А полісмена Анса там немає. Поміж рядами стійл темний легіт повіває, дух нашатирю несе, а в широких та низьких воротях погойдується на стільці чолов’яга. Радить нам пошукати Анса на пошті. І цей не знає, чия воно дівчинка.
— Ці чужаниці — вони для мене всі, що один, що другий, однаковісінькі. Їхні будиночки за колією, то поведіть її туди — мо’, хто й признає.
Ідем назад, цим разом на пошту. А там той самий, що в сурдуті, сидить і газету розгортає.
— Анс щойно виїхав за місто, — каже він. — Найкраще б вам, либонь, пройтись за вокзал, до тих будинків понад річкою. Хтось там та має знати її.
— Мабуть, доведеться, — кажу. — Ходімо, сестричко! — А вона якраз запхнула до рота останній кусень булочки та й проковтнула. — Ще хочеш? — питаю. А мала тільки дивиться на мене, якусь там крихту дожовуючи, й очиська її чорні, незмигні, по-дружньому теплі. Дістав я останні дві булочки, їй дав одну, а другу сам почав. Запитав іще якогось перехожого, де тут вокзал, і він показав шлях. — То й ходім, сестричко.
Ось дійшли ми до вокзалу, перейшли колії туди, до річки. Мостом через річку, а далі понад берегом простяглася вулиця безладно розташованих та абияк склепаних із дощок хатин, тилом усе до води. Убога вуличка, але справляє враження чогось пістрявого, ба навіть яскравого. Он за щербатим парканом, посеред бур’янів, стоїть перехняблений старезний ридван, а трохи далі — обстріпана халупина, з горішнього вікна якої звисає, сушачись, яскраво-рожева сукня.
— Чи не твій це часом дім? — спитав її. А вона тільки дивиться на мене понад булочкою. — Оцей-о! — ще й рукою показую. А дівчинка знай жує та мовчить, але мені видалося, ніби щось ствердне, навіть згідливе, хай і не палко виражене, блиснуло в її оченятах. — Таки цей дім твій? — перепитую. — Ну, то зайдім. — Відчинив трохи не доламану хвіртку й озирнувся на свою приблуду. — Це ж тут? — питаю. — Впізнаєш свій дім?
Вона й кивнула, швидко, і знову видивляється на мене, вгризаючись у вологий пухкосмачний півмісяць. Ідемо до дверей. Доріжка з поколотих різномасних плит, попробиваних жорсткими списами трави, веде до розбитого ґанку. Ні на подвір’ї, ні у вікнах не видно ніякого руху; жоден подув не сколихне й тієї рожевої сукні, вивішеної в горішньому вікні. Ось фаянсова ручка: сіпни — і зателенькає дзвоник. Я сіпнув, потім потягнув, а як витягнув футів шість дроту, припинив це діло й просто постукав. А дівчатко знай жує, лиш на губах іще затрималася шкуринка.