А мені байдуже начхати чим ти з нею там
Байдуже байдуже А я змушу щоб тобі не байдуже було. Відбила від себе мої руки але однією я все-таки мащу її грязюкою вогко мене ляснула та я не відчув її руки здираю грязюку собі з ніг і мащу її мокру тугу вертляву чую як вона нігтями впивається мені в обличчя а не відчуваю болю не відчув навіть коли дощ на губах засмакував солодко
Ті, в річці, укмітили нас перші. Голови, плечі. Загаласували, а один на березі підскочив і, пригинаючись, стрибнув до гурту, в воду. Геть мов бобри. І вода лиже їм підборіддя. Кричать мені:
— Забери те дівчисько геть! Нащо привів сюди дівчисько? Геть ідіть!
— Та вона ж вам не зашкодить. Ми тільки подивимося трохи, як ви плаваєте.
А вони сидять у воді. Голови до купи й дивляться на нас, а тоді — врозсип, і всі на нас, обливаючи нас водою. Ми відскочили.
— Обережніш, хлопці! Вона ж вам нічого не зробить.
— Геть звідси, Гарварде! — Це той хлопчик з моста, другий, котрий вимріяв собі коня з фургоном. — Захлюпаймо їх, хлопці!
— А вискочмо та в воду їх! — запропонував інший. — Ніякі Дівчиська мені не страшні.
— Водою їх! Водою! — І мчать до берега, хлюпаючи на нас воду. Ми відсахнулись. — Зовсім геть ідіть! — верещать. — Геть, геть!
То й пішли ми геть. А вони поприсідали під самим берегом, їхні лискучі голови рядком на тлі блискотливого плеса. Геть, геть ідем. — Кажуть, бач, нам коло них не можна. — Сонце крізь гілля все горизонтальніш цяткує мох, тут і там. — Бідолашна дитино! Ти просто дівчинка… — Посеред моху до чого ж мацюпусінькі квіточки, зроду таких не бачив. — Ти просто дівчинка — бідолашна дитина… — Вийшли ми на стежку, в’ється понад водою. І знову тихі води, темні й тихі, але ж бистрі. — Дівчинка та й годі. Бідолашна сестричка… Ми попадали в мокру траву захекані дощ мов дробом по спині лупешить. Ну тепер тобі не все одно не все
Боже мій і що тільки ми накоїли вставай. Де краплина дощу мені на лоб там і пече рукою торк і вона червона дощ стікає з пальців рожево. Болить?
А як ти думала ще й як болить
Я ж хотіла очі тобі повидирати Боженьку мій як від нас смердить ходім до струмка мо’ відмиємось — Ось і знову місто завидніло, сестричко. Зараз тобі хутко додому треба. А мені — до моєї школи. Бачиш, вечоріє вже. Ти ж зараз прямо додому підеш, правда? — Але вона тільки дивиться на мене мовчки отим своїм чорнооко-загадковим і приязним поглядом та притискає вже напівзагорнутого буханця до грудей. — А хліб намок! То мені тільки здалося, що ми вчасно відскочили. — Дістаю свого носовичка й витираю воду, але, бачу, так і шкуринка відпаде, то й перестав терти. — Хліб сам висохне. Ось так тримай його! — Тримає. А вигляд у буханця став такий, мов його пацюки допіру гризли. а вода все вище вище по наших занурених спинах бруд відлущується спливає в брижі від крапель мов кипить наче жир на розпеченій плиті. Сказав я тобі що змушу тебе щоб не все одно тобі
А мені й тепер все одно що ти робиш
І тут ми вчули тупотіння за собою, зупинилися, озирнулись і побачили юнака: біжить стежкою, а скісні тіні тільки мигочуть по його ногах.
— Кудись поспішає. Зійдімо зі… — І тоді я вздрів іще одного, а за ним підстаркуватий важко гупотить, стискаючи кийка, а далі, за ними, мчить голий до пояса хлопчак, на бігу штани рукою притримує, бо ременя не встиг защібнути.
— Це Джуліо! — сказала дівчинка, і тоді я розгледів його італійські обличчя й очі — вже аж як він стрибнув на мене. Він і кулаками в обличчя мені, і кричить щось, і навіть мов кусатись сікається, а його відтягують, а він виривається, відбивається, горлає, а його за руки тримають, то він ногою хоче мене копнути, але його таки відтягай. Дівчинка верещить, обома руками притискаючи буханця до себе. Напівголий хлопчак скаче, крутиться, штани підсмикує. Хтось поставив мене на ноги, й тут із-за тихого лісового закруту стежки вискакує ще один хлопчик, геть голісінький, і спрожогу шусть від нас у кущі, тільки затиснуті в руці лахи вимпелом протріпотіли. А Джуліо знай битись поривається. Підстаркуватий, що підняв мене, сказав: «Тпру, голубе! Спопали ми тебе!» Зверх сорочки в нього камізель, а на камізелі — бляха поліцейська. У вільній руці тримає ґудзуватого, відкалярованого кийка.
— Це ви Анс? — питаю його. — Я ж вас шукав! А чому ви всі на мене?
— Застерігаю: все, що ви скажете, буде використано як докази проти вас! — вирік полісмен. — Вас арештовано.